"Михайло Стельмах. Чотири броди (Укр.)" - читать интересную книгу автора

й годi! I тоскно, i сутiнно стало на душi в хлопця, i вмовкло його слово,
пiдстрелене ┐┐ вродою.
- Став, Оксано, могорич, не скупись, бо знаю, якi чари i на виду, i в
вiдерковiм барильцi! - пасталакав присадкуватий, тугим вузлом зав'язаний
Магазаник, що мав жорнувате обличчя i грушкою - нiс. - А ви чого, товаришу
агроном, на мовчаники перейшли, а слово на прив'язь припнули? Чом не
ку║те, не мелете? У нас не полюбляють крепко сурйозних, у нас гостi
повиннi орудувати язиком, щоб i якась кумерцiя, i якась полiтика була. Це,
дорогенька Оксано, хе-хе-хе, той чоловiк, що назубок зна║ науку -
грунтознавство й усе, що коловоротиться бiля селянського пожитку. От, к
примiру, почали ненаситнi щури пожирати в Шевчука бджiл, а товариш агроном
i порадив йому обвести вулики червоним кольором. I, не повiриш, враз
iзслизла напасть.
- Усi щури бояться червоного, - насмiшкувато кинув Ярослав.
Магазаник навiть бровою не повiв, лише поглянув на молоду голiвку
соняшника, що стояла в глечику на столi, i начебто сам до себе сказав:
- За мудрiсть соняху зрiзали голову. - А далi без лихомовства заговорив
до Оксани: - А ще, дiвчино, твiй гiсть неодмiнно хоче всiм виорати щастя.
Не бiльше i не менше!
- Справдi? - ворухнулися вi┐ i приламанi брови, а в синiм пiдсмутку
очей прича┐лась недовiра, посмiх i ще щось.
- Справдi, Оксано, - на хмарнiм обличчi агронома заворушились темнi
рум'янцi.
- От бачиш, якого я тобi плугатаря привiв, а ти i в пiдпiччя не
заглянеш, i до печi не метнешся. Може, не варила, не пекла? - галагонив
одне й те саме збiрщик, а його весело шахраювате око все прицiлювалося то
до печi, то до мисника та насмiшкувато вимiряло вiдстань мiж чубом
Ярослава i косами Оксани.
Дiвчина вже не зводила зачудованого погляду з агронома. "I що вона
дума║ собi про все i... про нього? Потрiбний вiн ┐й, як торiшнiй снiг".
- Скiльки про щастя говорять, а його так мало на свiтi, - зiтхнула
Оксана. - Яким же ви плугом дума║те виорати те щастя? Золотим?
- Нi, не золотим i не срiбним, а гуртовим, - нахабнувато зареготав
Магазаник.
- Це так смiшно, дядьку? - шарпнув стрiлчастими бровами Ярослав i став
ще кращим у молодому гнiвi.
- Таки смiшно! пй-богу, смiшно, коли повернути вашу, як пишуть у грубих
книжках, романтику до мужицько┐ практики. - Магазаник не так для агронома,
як для Оксани пiдбив ученiстю свою мову i вже iншим поглядом змiряв
вiдстань мiж чубом i косами, - От розкажу я вам про це притчу-казочку.
Колись давно, ще за царя Тимка, як земля була тонка, виорав на полi один
мудригайло баняк iз золотими побрязкачами, ледве ┐х на воза висадив,
притрусив соломою, привiз додому, та й то щастя не зазнав, бо знайшлись на
нього рiзнi та всякi ложкохвати, i вiд скарбу залишився один надщерблений
баняк. А ви хочете, щоб усi нашi предковiчнi нуждарi вибились у люди. Та
на всiх i сонце свiтити не хоче: теж сво║ поняття, реалiзм i полiтику ма║.
Одне слово, став, Оксано, як не вечерю, то хоч бурду на стiл: треба ж не
лише язику, а й кендюху мати роботу.
- Ой, таке скажете... - поморщилась на цю мову Оксана.
- А ви, товаришу агроном, iз яких позицiй дивитесь на вечерю?