"Михайло Стельмах. Чотири броди (Укр.)" - читать интересную книгу автора

проходила мiж захланнiстю тих, що з потом i брудом греблись до багатства.
- То вона отак хлопцiв принаджу║, - сичали тi, якi помiчали, що жоднi
парубоцькi очi не оминають Оксанине личко i стан.
Та сама Оксана не зважала нi на тi очi, нi на тi слова, бо ┐й треба
хлiб заробляти, честь берегти.
А час iшов: весною - сiячем, улiтку - косарем, восени - молотником,
узимку - мiрошником. Весною на дiвочi голови час клав вiнки, узимку -
намiтки. I вже на весiллях сво┐х подруг у душу Оксани забивався тривожний
холодок: чому ж я не думаю нi про кого?
Це не любов, а неясна тривога материнства приходила до не┐ ранiше
любовi. Не раз ця тривога материнства передчасно пiдштовху║ дiвчину до
того, що не стало коханням. Це пiдсвiдоме вiдчувала й Оксана i дедалi
частiше вечорами дивилася на татарський брiд, на дорогу за бродом i на
Чумацький Шлях над свiтом.
Мiж туманними зорями ловили вiтер вiтряки, пiд туманними зорями лежала
вся ┐┐ хлiборобська сторона, що трималась на рахманному житi i добрих
спокiйних орачах. I хтось же повинен прийти звiдти, сказати несказане,
розбудити те, що вже, немов дитя, полохливо ворушилося пiд серцем. Юна
любов завжди почина║ться з очiкування. Iще не полюбивши нiкого, дiвчина в
незрозумiлiй тривозi ждала його, i чи┐сь та║мничi очi з'являлися ┐й з
вечорiв, i чи┐сь кроки бентежили ┐┐, i комусь на всi чотири броди посилала
свiй голос, щоб по ньому хтось прийшов до не┐.
I вiн прийшов.
Коли i по селах люди поволеньки потягнулися до книги, до вченого слова,
до науки, до них iз мiста при┐хав хмаробровий статурний агроном. З його
засмаглого обличчя, либонь, нiколи не сходило лiто, а з чорних очей
допитливiсть. Розповiдали, що вiн цiлими днями придивлявся до зарослих
пирi║м дядькiвських нивок та все розмовляв з хлiборобами, як хоча б
подво┐ти вро"Х "жав. Легко сказати - подво┐ти! Як уродить, то вродить, а
як нi, ТИ' Що? Та Ярослав Хоролець вiрив, що й на бiдняцькому полi вродить
не тiльки золота пшениця, але й краща доля, i до це┐ fiipB навертав iнших,
тому й стрiчали його однi усмiхом, другi - шипiнням. Уперше вона побачила
його в сво┐х сусiдiв Гримичiв, де зiбралися на раду хлiбороби з присiлка.
I чи то запальне слово, чи то смiливi очi його стривожили, збентежили
дiвчину. Тихцем вона зайшла до Гримичiв, тихцем i вийшла вiд них, та не
було вже спокою бiля ┐┐ серця.
А то якось осiннiм надвечiрком прийшов Ярослав i до не┐, прийшов iз
видруватим Семеном Магазаником, який збирав податок. Не зв'язавши й
кiлькох слiв, Ярослав залишив пiд заставу душу: дiвоча врода одразу
приголомшила його.
У хатi про щось без угаву торохтiв Семен Магазаник, набивав собi
вченiстю цiну й набивався на вишняк, а Ярослав, непомiтно зиркаючи на
дiвчину, темнiв, неначе в хмару входив. Вiн розумiв, що не для нього
зросла така краса. Змалюй оцю стриману гнучкiсть стану, оцi чорнi
приламанi брови, що тримають i нiжнiсть, i рiшучiсть, оцей довiрливий, iз
скiфським смутком погляд, то й назвуть ┐┐ чи любов'ю, чи сподiванням, - i,
дивлячись на не┐, захочеться самому стати кращим i добрiшим. А якi очi!
┐х, напевне, дав татарський брiд - блакитнi, аж синi, з несподiваним
вiдблиском осiннiх зiрок. I сама вона чиста, мов свiтанкова година. А вiн
прийшов з цим викрутнем Магазаником, що теревенить несусвiтне. Бридня, та