"Михайло Стельмах. Чотири броди (Укр.)" - читать интересную книгу автора

задзвонять коси па лузi, для нього, малого, в не┐ була iнша пiсенька: "Був
собi журавель та журавка, накосили сiнця повнi ясельця".
I навiть у снах вiн бачив i чотири броди, i солов'я, i журавля з
журавкою, що старались на сiно, тiльки довго не мiг збагнути, як це
соловей весну розвива║, а коли збагнув - здивувався i зрадiв, нiби руками
доторкнувся до та║мничо┐ квiтки образу. Та в цю пору мати його вже не
спiвала...
Якогось синього-синього вересневого вечора вiн поспiшав до не┐ з
робiтфаку. Ось i його рiчка, що ма║ чотири броди, ось i принишкле село з
корогвами тополь, ось i його могутнi ясени над стемнiлим тином, i
старенькi вдовинi ворiтця, що кигикають, мов чайка, i пiд солом'яною
шапкою хатина, що трима║ у вiконцях сповiйпiсть мiсяця. Прикладеш до них
руку i теж ма║ш на нiй мiсячний посiв. Вiн постукав у вiконце, щоб мати
вiдчинила йому дверi, прислухався до ┐┐ ходи. Та не почув бiльше материних
крокiв i нiхто не вiдчинив йому дверей.
Як страшно людинi, коли ┐й нема кому вiдчинити дверей. I все одно вiн i
досi, вертаючись пiзно додому, стука║ в це вiконце з мiсячним маревом чи
клубками теменi i прислуха║ться до хати, до материно┐ ходи. Коли б вiн мiг
повернути ┐┐ кроки, ┐┐ руки, що iнодi шорстко i м'яко лягали йому на
голову, ┐┐ тихий, заспокiйливий голос, що струмком бринiв бiля його сну i
струмками видобував зi сну:
- Данилку, вже скоро сонце зiйде.
Вона нi разу в життi не проспала сонце. Нi разу! Якби вiн був маляром,
то намалював би ┐┐ з сонцем на плечi. Та не сонце, а вишню i хрест вона
ма║ в узголов'┐. Влiтку на хрестi краплинами кровi червонiють вишнi,
восени здрига║ться лист, узимку намерза║ снiг, а весною вiн нанизу║ться
силянкою слiз... Був собi журавель та журавка. I не стало ┐х. А журавлина
оболонь так само зароста║ травою, от лишень рани не заростають...
Тiльки й рiднi зосталось у Данила - бiдова тiтка Марина в Копайгородку
та двоюрiдна сестра у присiлку. I чи зiтха║, чи не зiтха║ вода в
татарському бродi, а Оксана все очiку║ брата з дороги. Стрiча║ вона його
вiястим усмiхом, проводжа║ печаллю, i тодi в ┐┐ прижурених очах стоять
такi синi сльози, як роса на розквiтлому льонi.
- Не сумуй, сестро, - пригорне до себе, схилиться пiдкучерявленим
житнiм чубом над нею.
- То не я, то мо║ бездолля суму║, - так скаже, що несамохiть оглянешся,
чи не прича┐лася десь поблизу жiноча судьба...
Красивим доля не поспiша║ важити щастя. Не вiдважила його й Оксанi.
Ще зовсiм недавно, де не йшла вона, людськi очi, немов здивованi зорi,
осявали ┐┐. А дiвчина пiд ними соромливо, занепоко║но и радiсно нахиляла
голову. Не одне молоде серце вразила ┐┐ врода, не один човен вечорами
прибивався до татарського броду, та нi в один не поспiшала сiсти Оксана.
Все ┐й не було часу, все вона вививалась i в жiночiй, i в чоловiчiй
роботi, вививалась, як у танцi, бо хто ж, як не сво┐ руки, принесуть у ┐┐
сирiтство i щматок хлiба, i сорочку бiлу, i такi чоботята, якими можна
лихо топтати, в яких можна й на люди вийти. Навiть клятi господинi, яким
не догодить нi чоловiк, нi наймит, пi сам пекельпик, полювали за
сирiтськими руками. I тiльки нечупари витрiщувались на дiвчину: чого,
мовляв, щодня навiть на полiння йти в чистiй сорочцi?
- Так у нас же вода не купована, - вiджартовувалась Оксана i лебiдкою