"Михайло Стельмах. Чотири броди (Укр.)" - читать интересную книгу автора

прали та полоскали шмаття.
Тодi над водою славно стелилися голоси, соковито гупали праники i гарно
окреслювалися жiночi постатi, i святiстю вiяло вiд ┐хнiх персiв, що
вибивалися з грубих полотняних сорочок. Часом якась молодиця проворно
кидалась з берега, пiдiймала з трави бiленький вузлик, агукаючи або щось
наспiвуючи, притуляла його до себе, i немовля, причмокуючи, спивало з
материних грудей молоко i мiсячну дрiмоту.
От змалюй таку вечорину, i матiр з дитям, i перса, побризканi росою та
мiсяцем, то хоч трохи збагнеш, що .таке скороминуще життя i як треба його
шанувати. Однак за дрiбним крутежем людина втрача║ i велике, i себе. На
очах втрачав себе i його син. Надивившись i наслухавшись усякого про
Семена, старий уже не заходив до нього в село: соромився лкдай. А син,
коли й при┐жджав на хутiр, то тiльки для того, щоб хватопеком набрати
садовини, сушнi чи меду на пота║мний продаж. Ох це ненаситство i пота║мнi
хитрування з кимось i з самим собою! Не доведуть вони до добра!
Якось на святвечiр уже пiдпилий Семен привiз батьковi вечерю - узвар,
кутю i в'язку в'ялених, гарних, як утемнiле золото, лящiв. Вiдчинивши
скрипливi дверi, вiн одразу пiрнув у настояний святешний пiвморок, де все
тепер мало вта║мнене життя: i полохливе сяйво лампадки, i розiмлiлий мерех
воскових свiчок, за якими вгадувався подих лiтечка, i прича║ний, iз сизою
дрiмотою в очах вогонь у печi, i строгiсть вихудлих святих на божнику, i
шелест житнього снопа на покуттi, якому снилася свiжа рiлля i вiн тихо
стiкав зерном на долiвку.
Усе це одразу повернуло Семена до тих далеких рокiв, коли й вiн був
дитиною у сво┐х батькiв i самого щастя чекав од першо┐ святовечiрньо┐
зiрки; як тiльки затеплi║ вона, з хати виходила тиха, з привечiрнiми
ласкавцями пiд вiями матiр i, посмiхаючись i вклоняючись, кликала свого
мужа i свого сина на вечерю.
Клубки суму i чогось болючого, навiки втраченого стиснули груди, щем
набiг на огрубiлi повiки, i Семен вiдчув, як в ньому почали злущуватися
нарости мiзерi┐, яко┐ поназбирувалось за роки бiльше пiж треба. Вiн хотiв
поглузувати з себе, але з цього нiчого не вийшло: не глузлива, а
розгублена посмiшка кривить уста. Що ж так розтривожило його? Чи давня
святовечiрня зiрка, Хчи згадка про матiр, яка так чекала вiд сво║┐ дитини
тiльки доброго? Та дитина розгубила усi материнi сподiвання i вже навряд
чи визбира║ ┐х.
З вапькпра вийшов ошатпо зодягi┐сшiй батько, в руцi вiп тримав пучок
яко┐сь сушеницi - чи для горiлки, чи для чаю. Бо нi того, нi другого питва
старий не цурався. Лiта лежали на його кощавих плечах, а зима на головi, i
син, притлумивши сантименти, статечно привiтався, шанобливо подав вечерю,
а потiм вдихнув пахощi хати i здивувався: на свiжовимитому дубовому столi
в мисках i полумисках стояло аж дванадцять пiсних страв, вбираючи в себе
тремтливий одсвiт пiвтемряви.
- Навiть саламаха ║! Яка це спасенна душа так до ладу готувала усе?
- Василина, - засмутився старий. - Така ж молодюсiнька - i вже
овдовiла.
- Не треба було за бандита виходити! - одразу згрiб з душi пом'якшення,
бо для чого воно? А сам пригадав круглолицю дорiдну вдову, пригадав i щось
прикинув собi.
Батько перехопив пота║мну гультяйську думку, i на високому його чолi в