"Михайло Стельмах. Чотири броди (Укр.)" - читать интересную книгу автора

свiдки, що в нiч убi║нiя були з Семеном в окрузi, де вiн збував саморобнi
вовнянi палiжники, якi ще ткала його полохлива дружина. Все життя Семен
Магазаник у буднi рвався до багатства, у свята - до святенництва. З
багатством у нього не витанцювалось через бiльшовикiв, а з святенництвом
переборщив: куди ранiше не йшов, брав iз собою свiчечку, запалював ┐┐ i
перед богами, i перед наволоччю, тому й прилипло до нього прiзвисько -
Чорт iз свiчечкою.
Правда, коли й тугодуми зрозумiли, що заграниця з усiма Скоропадськими,
допiкшими i Врангелями по звоюс молоду державу, пронозуватий Семен вирiшив
перебудуватися. Вiн закинув свiчечки, помаленьку, крадькома продав троян
коней i воли, хазяйство перевiв на хазяйствечко та на микола┐вське золото,
зробився аж малоспроможним середняком та й хитромудро-втерся в активiсти,
вибиваючи собi язиком i нахрапистiстю видноти й вигоди.
- Зараз "нейтралом" сидiти не можна, бо епоха! - просвiщав свою,
затуркану ним i роботою жiнку. - Зараз головне - знати iде┐ i пропорцi┐:
когось потрiбно гробити, комусь треба насолити, а якомусь i ура кричати.
Ось тодi до чогось i докричишся. Ну, i ще одне треба знати: де не можна
перескочити, там услужiнням, поклоном пiдлiзь - вiд поклону не згорбатi║ш.
Полiтика - це крутiж i дуже тонке дiло, як золота нитка. Полiтика може
кого хоч узяти на решето i пересiяти. Чого ж ти мовчиш? - набирав гнiву на
жорнувате обличчя.
Жiнка з шовково┐ куделi льону чи з вовни витягувала нескiнченну нитку,
прислухалась до гудiння садка, в якому вже розморожувався сiк, i тоскно
думала про свою долю: чом ┐й не трапилась добросердна людина, без лихо┐
iскри у грудях, без кротячих потайникiв у мiзку, без хитрувань перед богом
i людьми. Як би вона однi║ю любов'ю стрiчала його з поля чи лугу, як би
хмелиною увивалась бiля нього, з якою вiдрадою виколихувала б побiля
грудей отi тугi вузлики, що приносять спочатку радiсть, а потiм старiсть.
Та не випало ┐й це просте селянське щастя. Магазанику треба було тiльки
одне дитя. За сво┐м хитрим господарем вона стала не господинею, а
наймичкою, без слова, без пiснi. Напiдпитку Магазаник не раз сiкався до
не┐, чому вона, маючи янгольський голос, не спiва║ нi йому дома, нi богам
у церквi.
- Колись заспiваю, - понуро вiдповiдала, вiдводячи од нього згаслi очi,
на якi напливали сльози.
- Дурна баба, - сердився Магазаник. - Хоч перед богом плач, а й вiн
зна║, що сльози - вода. Кажу, краще заспiвай...
I заспiвала вона вже перед смертю, та так заспiвала, що й у Магазаника
прокинулись совiсть, жаль i страх: бо, все думаючи про свою золоту нитку,
вiн обiрвав льняну нитку життя дружини.
Оця золота нитка полiтиканства згодом почала Семеновi приносити зиск, а
люди стали побоюватися новоспеченого активiста, бо вiн, прикриваючись
криком та iдеями, мiг провчити й прищемити менш рухливого односельця. На
це в Магазаника вистачало i хисту, i нахабства, i жорстокостi.
Довго придивлявся до цього крутiйства старий Мирон Магазаник, який,
вiддiливши сина, перейшов жити на хутiрець, де мав утiху пiд пасiки, пiд
садочка, вiд невеликого ставка, де наспiнпо перечищалися води i хлюпались
чирки та качки. Вечорами, коли затихали бджоли, вiн у незмiнному кожусi
пiдходив до ставка, сiдав па траву насупроти кладки, що лежала поверх
з'┐жджених колiс, i прислухався, як на нiй пiдтиканi молодицi похапцем