"Михайло Стельмах. Чотири броди (Укр.)" - читать интересную книгу автора

щасно i в широкому полi, i в сво┐й ошатнiй хатi, що в усi пори року пахла
всяким зерном i калиною. А на сьомому, коли вiн у громовицю пiдпливав
додому, його в татарському бродi наздогнала потайна куля, пройшла крiзь
нього i впала у воду; спершу почув ┐┐ схлип, а потiм уже свiй бiль. Не
розумiючи, що дi║ться з ним, чоловiк сперся руками на весло, звiвся на
весь зрiст у човнi i ввiйшов головою у небо. Воно лягло на його плечi, вiн
притримав його, пiзнаючи i не пiзнаючи тепер течiю свiту, землi i води.
Зiтхнула хвиля, i зiтхнув Ярослав, i побачив вечiр, коли стрiвся з
Оксаною, коли визбирував ┐┐ коси, що впали в туман. А тепер чогось усе
туманi║ перед ним i з темряви вививаються Оксанинi коси.
Невже отак приходить небуття?.. Ще ж не нажився вiн, не нажився...
Блиснула блискавка, в ┐┐ маревному свiтлi гойднулося червоне поле
пшеницi, над якою вiн бився i тремтiв кiлька рокiв... Коли вiн дума║ i про
пшеницю, - то це ще не смерть. От тiльки серце обважнiло, побiльшало, та
вiд яскравого кольору пшеницi стало щемiти в очах. Йому захотiлося
напитися, вiн лiг у човен i вiдчув, як iюда иiдiюсiгп. кудись його чуба чи
життя.
На човнi й принесли Ярослава до Оксани. З човна капала вода, з людини -
кров.
Падаючи на колiна, припадаючи до Ярославових рук, з яких уже витекло
тепло, так заголосила горювальниця, що душа чоловiка ще на мить
затрималась у хатi.
Bin через силу розплющив вi┐ i побачив на Оксаниних очах чорпi
сльози... Чого ж вони чорнi, а не синi, як роса на розквiтлому льонi?.. I
коси чорними стали в не┐. А куди ж спливло з них сонце?.. I чого усе
вiдходить, даленi║ од нього - i очi, i сльози, i коси? Невже отак
прощаються iз свiтом, де ║ любов, де ║ сини, де ║ червона пшспиця, i
човпи, i сонце, i грiм, що й зараз пiдворушу║ його тiняву хату, яка не
кинула тiнi па жодну людину? На жодну!.. I хата його нiби опинилась на
рiчцi, попливла, мов човен, а Оксанинi сльози випали з очей, наче роси...
Прощавайте, очi, прощавайте, коси, прощавайте, сини. Як вам без батька
буде на бiлому свiтi, на чорнiй землi?..
Уже не очима, а маревом побачив ┐х i не голосом, а душею заговорив до
дружини: "Не плач, Оксанко, не треба. Хай не стiкають тво┐ зорi сльозою.
Чу║ш? От прихились до мене, бо я вже не можу... Отак. Я любив тебе на
цьому свiтi, любитиму й на тому. Тiльки ти не вдовуй - виходь замiж, бо я;
дiти... Мiй час минув".
I час зупинився в його очах, а вона стала вдовою.
Хапаючись руками за груди, за одвiрки, за дверi, слiпнучи од слiз i
горя, вона якось вибралась iз хати, за якою стугонiла хвиля. Усе-усе, що
було перед нею, здалось безкра║ю пустелею. Земля вибивалась iз-пiд нiг, i
тодi вдова потягнулася руками й очима до неба. Хмара, провисаючи над
бродом, насварилася на не┐ огненною рiзкою, а далi заплакала на ввесь
свiт: вона теж збагнула - не стало людини.
Iз хати вибiг старшенький, ревно притулився до маминих нiг, охопив ┐х
ручатами.
- Мамо, а чого наш татко все мовчить? - злякано запитав, iще не знаючи,
що таке смерть i що таке людська злоба...
У селi десь стрепенулася чутка, що Ярослава присочив Семен Магазаник,
або, як звали його по-вуличному, "Чорт iз свiчечкою". Та зразу ж знайшлися