"Михайло Старицький. Останнi орли (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Провiвши шановного гостя до ганку свого дому, отець архiмандрит ще раз
попрощався з ним i, звернувшись до Найди, звелiв йому провести вельможного
пана до ворiт.
Найда мовчки нахилив голову й пiшов слiдом за обозним та його дочкою.
За брамою лаврсько┐ вежi пана генерального обозного вже чекав його
повiз. Як тiльки вельможний показався в брамi, зразу ж до нього пiдкотив
незграбний, великий, але пишно розцяцькований ридван, запряжений
шестериком вороних коней. На козлах сидiв кучер з довгою пугою у руках,
поруч з ним примостився козачок, а на переднiх конях - машталiр. Усi були
одягнутi в бiлi сукнянi жупани й кармазиновi кунтушi, прикрашенi золотим
позументом. Таке ж убрання було й на десятьох верхiвцях-козаках, що
оточували карету й становили почет обозного.
Козачок миттю зiскочив з козел i вiдчинив перед вельможним паном дверцi
ридвана. Важко крекчучи i спираючись на дорогу палицю й на козачкову руку,
влiз в екiпаж пан генеральний обозний.
Дарина вже взялася була рукою за дверцi ридвана, щоб ускочити в нього,
але, обернувшись до молодого ченця, що стояв мовчки бiля монастирсько┐
стiни, спинила на ньому довгий i сумний погляд...
- Гей, доню, чого ж ти баришся? - почувся з глибини колимаги
нетерплячий голос.
Дарина тiльки мовчки кивнула головою Найдi й стала на пiднiжок.
Козачок зачинив дверцi колимаги й вискочив на козли, кучер ляснув
довгою пугою, i кортеж рушив у дорогу.
Уже пишний повiз вельможного пана зник зовсiм з-перед очей, а молодий
чернець все ще стояв непорушне коло брами, не одриваючи погляду вiд легко┐
хмарки куряви, що змi┐лася далеко по дорозi, освiтленiй останнiм променем
сонця...



III

Наприкiнцi друго┐ третини XVIII столiття Польща, як держава, судорожно
билася в агонi┐, розтрачуючи в якiйсь слiпiй лютi останнi житт║вi сили.
Пiсля невдало┐ спроби Владислава IV приборкати свавiлля магнатства,
змiцнити королiвську владу, пiднести закон, створити третiй стан i
запровадити в державi правду й силу значення королiв почало занепадати.
Вже Ян-Казимир, ║зу┐тський послугач, не мiг витримати боротьби нi з
звитяжним козацтвом, нi з свавiльною шляхтою, котра урiзувала його владу
на кожному кроцi й сiяла розбрат у нещаснiй ойчизнi, - вже вiн не мiг
витримати до кiнця й, кинувши престол, утiк з Речi Посполито┐. Пiсля
Андрусiвсько┐ угоди, за якою було при║днано бiльшу частину Укра┐ни до
Росi┐, залишена пiд польською кормигою правобережна частина вже не могла
так успiшно боротися з свавiллям шляхти, як ранiше. Щоправда, боротьба ця
не припинялася, в нiй брали участь, як i колись, i татари, але наслiдком
┐┐ були розорення i спустошення багатого, населеного краю i перетворення
його на велику ру┐ну. Запорожцi не могли вже вiдкрито допомагати
правобережцям у цiй боротьбi; козацтво або гине в кривавих сiчах, або
перебира║ться разом з селянами на лiвий берег - так що наприкiнцi XVII
столiття воно майже зовсiм зника║ в польськiй Укра┐нi. З XVII столiття