"Михайло Старицький. Останнi орли (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вони марнi й безнадiйнi.
- Чим же Переяслав винен? Якщо батько i наша старшина були не згоднi з
тобою, то ти ж не з тих людей, котрi пiддаються й зупиняються на
пiвдорозi. Якесь горе, певно, пiдбило тебе. Скажи менi.
По обличчю ченця пробiгла болiсна судорога, вiн стиснув губи й
обернувся до осяяно┐ iкони, червонуватий вiдблиск вогненною лiнi║ю
окреслив його профiль.
- Або нi, стривай, не треба... мовчи... не говори... - квапливо
промовила Дарина, помiтивши враження, яке справили ┐┐ слова, - прости
мене... прости мене! - додала вона зовсiм тихо i теж потупила очi.
- Не тривож себе, ясновельможна панно, - вiдповiв Найда лагiдним, але
сповненим туги голосом. - Що було - те вiдiйшло i не повинно вертатися.
Дарина боязко притихла.
У келi┐ знову запанувало мовчання. Пiснi вже не було чути, вона
вiдпливла кудись далеко-далеко, за синю смугу плеса, що пригасало на
обрi┐...
- Та що б з тобою не трапилось, - заговорила знову тихим голосом панна,
- прошу тебе, не занапащуй себе... вернися до життя, втiху дасть тобi
батькiвщина...
- Ти так дума║ш, панно? - промовив чернець з якимсь особливим виразом.
- Авжеж, авжеж, думаю, знаю..', певна того! - скрикнула палко Дарина. -
Вона пiдтрима║ тебе, вона вiдшкоду║ тобi всi втрати. Нема║ такого горя на
свiтi, яке б не заго┐ла вона.
- Так, так, - повторив за нею Найда, - нема║ такого горя, яке не
заго┐ла б вона, i я не залишу ┐┐ й не перестану ┐й служити цiле життя
сво║...
- Але не постом i молитвою! Хай це чинять iншi: старi, калiки, слiпi,
кривi й убогi! - перебила його палко Дарина. - Вернись до того, до чого
покликав тебе господь. Ти ось уже два роки перебува║ш за цими стiнами i не
зна║ш про тi страхiття, що кояться. Ти чув, що казав пан полковник i
превелебний отець iгумен? - I Дарина палко почала розповiдати Найдi все,
що почула вiд отця Мельхiседека й Залiзняка. Вiд хвилювання обличчя ┐┐
розпашiлося яскравим рум'янцем, очi спалахнули - вся вона була само
пiднесення в цю хвилину.
Молодий чернець мовчки слухав Дарину, не одриваючи вiд не┐ свого
погляду.
- Ти помиля║шся, панно, - промовив вiн, коли Дарина замовкла, - все це
я знаю незгiрше за них.
- I все-таки вирiшив поховати себе навiки в цьому монастирi?
- Перш нiж. прийти сюди, ясновельможна панно, я думав не одну нiч...
- Господи! - з щирою тугою скрикнула Дарина. - Та невже ж нiщо, нiщо не
зможе вирвати тебе звiдси й повернути до радостi, до життя?
В темних очах ченця нараз спалахнув яскравий вогонь, - мимовiльним
рухом вiн подався вперед, здавалось, якесь щире, тепле слово ось-ось мало
зiрватися з його уст.
У цей час коло дверей почулися кроки.
В одну мить погляд ченця згас, губи його мiцно стислися. Вiн ще ближче
притулився до вiкна, холодна тiнь упала на його обличчя, i воно знову
стало замкнуте й суворе.
Дверi вiдчинилися, i в кiмнату ввiйшли отець Мельхiседек, а за ним i