"Михайло Старицький. Останнi орли (Укр.)" - читать интересную книгу автора

розлитого Днiпра.
У келi┐ вже сутенiло, в кутку перед старовинним образом яскраво
свiтилась велика лампада.
Чернець стояв мовчки, прихилившись плечем до гратчастого вiкна. Його
блiде обличчя, освiтлене з одного боку сяйвом лапмади, вирiзнялося
надзвичайно рель║фно на тлi нiжного рожевувато-блакитного неба, яке видно
було крiзь розчинене вiкно. Легенький подих вiтру ледь ворушив темне
хвилясте волосся молодого ченця, що вибилося з-пiд чорно┐ оксамитно┐
шапочки. Вiн був напрочуд гарний у цю хвилину, тiльки похмуро стиснутi
брови надавали суворостi його прекрасному обличчю.
З саду вiяло ласкавим, теплим повiтрям, напо║ним пахощами квiтучих
дерев. Якась солодка, нiжна туга вливалася разом з ним у душу.
У келi┐ було тихо, звiдкись здалека-здалека, може, з берега Днiпра,
долинали звуки сумно┐ мелодiйно┐ пiснi.
I чернець, i панна Дарина мовчали.
- Ти пам'ята║ш Переяслав? - промовила нарештi тихо Дарина, пiдводячи на
молодого ченця лагiднi, оксамитовi сво┐ очi, що заволоклися нараз якимось
смутком.
- Пам'ятаю, ясновельможна панно.
- I тво┐ суперечки з мо┐м батьком? I нашi довгi розмови?
- Я не забував ┐х нiколи.
- Коли ти по┐хав вiд нас, я довго згадувала тебе i тво┐ слова... Щось
невловне промайнуло на мить у поглядi ченця.
- Спасибi за пам'ять, ясновельможна панно, - вiдповiв вiн стримано,
схиляючи голову. - Я так само не раз згадував тебе... Але скажи менi, яким
побитом опинилися ви тут, у Ки║вi? Адже панотець твiй служив у
Переяславськiм полку.
- Тепер вiн уже виписався з полку й купив пiд Ки║вом хутiрець. Ми
оселилися тут назавжди.
- Пiд Ки║вом? Назавжди? - промовив якось занадто квапливо й тривожно
чернець.
- Так, назавжди, - пiдтвердила Дарина. - Чого ж це тебе так диву║? Вiд
цього запитання Дарини чернець трохи знiяковiв, обличчя його ледь помiтно
зашарiлось, i вiн мовчки потупив очi.
- Ми живемо тут уже бiльше як пiвроку, - говорила тим часом Дарина, - i
були кiлька разiв у Печерах, тiльки не знали, що ти тут. Господи! Та хiба
могло кому на думку спасти, що ти пiдеш у монастир?
Остання фраза вирвалася в Дарини з якимсь особливим болем.
Молодий чернець не вiдповiв i слова.
У келi┐ знову запала мовчанка. Сумна, мелодiйна пiсня ледве чутно
линула здалека. Цi нiжнi звуки немов шепотiли про щось далеке, втрачене,
безповоротне...
З грудей панни Дарини вирвалося тихе, придушене зiтхання.
- Скажи менi, - заговорила вона знову, пiдводячи на ченця, що нерухомо
стояв коло вiкна iз схрещеними на грудях руками, свiй засмучений погляд. -
Скажи менi, чому ти пiшов у монастир? Нi, нi, стривай, - промовила вона
квапливо, помiтивши, що Найда хоче сказати щось, - ти говорив ┐м, що
втомився од свiтського життя; та я не вiрю цьому, не вiрю! Згадай тiльки
сво┐ палкi слова... Згадай сво┐ надi┐...
- Я, панно, втратив у них вiру... Переяслав убив ┐х i показав, що всi