"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автораважче було коритися волi живих i не наступити на потятих. А все ж вони
умудрялися робити те. I перли, що було притi, вперед - перескакували, i ставали, стримуванi, цапки та вигарцьовували на двох - не торкалися, i вертiлись, спонукуванi удилами та язвленi острогами, в герцi - обминали. Хропли лиш та насторожували ушi, кидали в усебiч пiною та iржали так надривно i дужо, що в того, хто заносив над ними меча, здригалася рука i надавала супостатовi можливiсть виграти жадану мить. Сандiл не ставав, подiбно Завергановi, на чолi тисяч i не йшов на сiчу разом iз тисячами. Возсiдав у сiдлi i стежив за бородищем, що вирувало в улоговинi. Бо не втрачав вiри, бо певен був: звитяга рано чи пiзно буде на його боцi. Тi тисячi, що мали пiдiйти у вирiшальну мить до Завергана i стати в помiч Завергановi, таки не пiдiйдуть: ┐м заслонили путь, i надiйно, а пiд рукою в нього, хана Сандiла, чи не вдвiчi бiльше во┐в, нiж у Завергана. Одне бентежило, власне, не так бентежило, як зворохоблювало нетерплячку: сiча трива║ з самого ранку, а звитяги нема та й нема. Чому так i чи довго триватиме це? - Скачи на боролище, - обернувся до першого, хто об'явився пiд рукою, - й довiдайся, як довго дозволятимемо кутригурам топтати нашу землю? Чи не час ┐м податися прiч? Перший гiнець повернувся й сказав: - Терпiння достойний. Ще трохи - i побiжать. Другий був стриманiший: - Велику лють мають на нас кутригури, тому пруть, яко дики, або ж стоять на смерть. "А ви?!" - хотiв було крикнути Сандiл, та його упередили: - Хан Заверган нагадував сво┐м на бородищi: "Кутригурин! Коли ти не кровних". Вони й стараються. Наших, хане, удвiчi, коли не втричi ляга║ бiльше, анiж ┐хнiх. "Отак? - похолонув Сандiл. - Ну, то стривайте ж". Вiн оберта║ться, аби переказати те, що намислив, виконавцям сво║┐ волi, й помiча║ нараз: на сiверськi обводи улоговини, в якiй стиналися ┐хнi з Заверганом сили, вихопилися комонники. Вхопилися й спинилися чомусь, приглядаються до колотнечi, що котилася долом. "Благой? - пiднiсся духом Сандiл. - О радiсть! Невже встиг упоратися з кутригурами? А втiм, до чого цi сумнiви?" - Утигури! - обернувся до тих, що стояли позаду. - Нам прийшла помiч. Кметь Благой погромив татей що палили стiйбища в полуночних землях, i сто┐ть он жде нашого повелiння. Клiiчтс тисячi вiрних i вперед, на кутригурiв. Здобич ваша i вся Кутрнгурiя по звитязi ваша! Сандiл оголив нарештi меча й пiшов у переднiх лавах. Те збадьорило утигурiв, додало ┐м ратно┐ бу║стi. - Хан з нами, - кричали, - i Небо за нас! Чули, Благой теж пiдiйшов. Смерть свинопасам! Кара i смерть! Стинались i не розглядалися, аж поки хтось iз утигурiв не завважив i не крикнув крайнiм, а тi - у звихрену круговерть боролища: - Обрi┐! То не Благой, то обри обступають нас! Разять усiх пiдряд, утигурiв i кутригурiв! По║днанi донедавна смертельними узами супостати розскочилися, яко наполоханi вовком отари, й тирлуються осiбне, а тирлуючись, силяться стримати обрiв, що насiдали звiдусiль i, певно, не одною тьмою. |
|
|