"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

важче було коритися волi живих i не наступити на потятих. А все ж вони
умудрялися робити те. I перли, що було притi, вперед - перескакували, i
ставали, стримуванi, цапки та вигарцьовували на двох - не торкалися, i
вертiлись, спонукуванi удилами та язвленi острогами, в герцi - обминали.
Хропли лиш та насторожували ушi, кидали в усебiч пiною та iржали так
надривно i дужо, що в того, хто заносив над ними меча, здригалася рука i
надавала супостатовi можливiсть виграти жадану мить.
Сандiл не ставав, подiбно Завергановi, на чолi тисяч i не йшов на сiчу
разом iз тисячами. Возсiдав у сiдлi i стежив за бородищем, що вирувало в
улоговинi. Бо не втрачав вiри, бо певен був: звитяга рано чи пiзно буде на
його боцi. Тi тисячi, що мали пiдiйти у вирiшальну мить до Завергана i
стати в помiч Завергановi, таки не пiдiйдуть: ┐м заслонили путь, i
надiйно, а пiд рукою в нього, хана Сандiла, чи не вдвiчi бiльше во┐в, нiж
у Завергана. Одне бентежило, власне, не так бентежило, як зворохоблювало
нетерплячку: сiча трива║ з самого ранку, а звитяги нема та й нема. Чому
так i чи довго триватиме це?
- Скачи на боролище, - обернувся до першого, хто об'явився пiд рукою, -
й довiдайся, як довго дозволятимемо кутригурам топтати нашу землю? Чи не
час ┐м податися прiч?
Перший гiнець повернувся й сказав:
- Терпiння достойний. Ще трохи - i побiжать. Другий був стриманiший:
- Велику лють мають на нас кутригури, тому пруть, яко дики, або ж
стоять на смерть.
"А ви?!" - хотiв було крикнути Сандiл, та його упередили:
- Хан Заверган нагадував сво┐м на бородищi: "Кутригурин! Коли ти не
потяв трьох утигурiв, вважай, що ти не помстився за кров i сльози
кровних". Вони й стараються. Наших, хане, удвiчi, коли не втричi ляга║
бiльше, анiж ┐хнiх.
"Отак? - похолонув Сандiл. - Ну, то стривайте ж". Вiн оберта║ться, аби
переказати те, що намислив, виконавцям сво║┐ волi, й помiча║ нараз: на
сiверськi обводи улоговини, в якiй стиналися ┐хнi з Заверганом сили,
вихопилися комонники. Вхопилися й спинилися чомусь, приглядаються до
колотнечi, що котилася долом.
"Благой? - пiднiсся духом Сандiл. - О радiсть! Невже встиг упоратися з
кутригурами? А втiм, до чого цi сумнiви?"
- Утигури! - обернувся до тих, що стояли позаду. - Нам прийшла помiч.
Кметь Благой погромив татей що палили стiйбища в полуночних землях, i
сто┐ть он жде нашого повелiння. Клiiчтс тисячi вiрних i вперед, на
кутригурiв. Здобич ваша i вся Кутрнгурiя по звитязi ваша!
Сандiл оголив нарештi меча й пiшов у переднiх лавах. Те збадьорило
утигурiв, додало ┐м ратно┐ бу║стi.
- Хан з нами, - кричали, - i Небо за нас! Чули, Благой теж пiдiйшов.
Смерть свинопасам! Кара i смерть!
Стинались i не розглядалися, аж поки хтось iз утигурiв не завважив i не
крикнув крайнiм, а тi - у звихрену круговерть боролища:
- Обрi┐! То не Благой, то обри обступають нас! Разять усiх пiдряд,
утигурiв i кутригурiв!
По║днанi донедавна смертельними узами супостати розскочилися, яко
наполоханi вовком отари, й тирлуються осiбне, а тирлуючись, силяться
стримати обрiв, що насiдали звiдусiль i, певно, не одною тьмою.