"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автораперш нiж iти на утигурiв, мав би вiдати, хлопак, що утигури не самотнi. На
┐хнiм боцi Вiзантiя, а з ким Вiзантiя, з тим i сусiднi обри. Усе передбачено, Завергане, на все ║ домовленiсть через ту ж Вiзантiю, iменем iмператора вiзантiйського. Досить вдатися з чолобитною - i обри будуть тут як тут. Та вiн, Сандiл, не упова║ на чиюсь помiч, вiн i сам упора║ться з кутригурами. А упора║ться та прибере до рук - iнакше заговорить i з ними, сво┐ми хитромудрими сусiдами. - Хане! - об'явився один, об'явився й другий гiнець. - Кутригури, що тримали путь на горiшнi витоки нашо┐ рiки, круто звернули на полудень, схоже, що йдуть на з'║днання з самим Заверганом. - А тi, що йшли ближче до моря, де зараз? - Переднi сотнi вийшли на Овечий Брiд, схоже, нiби ждуть всiх iнших. Хан втiшено похиту║ головою. - Минавре! - кличе одного з мужiв.- - Бери свою тисячу i не дай тим, що вийдуть до Овечого Броду, перейти Бiлу. Коли ж захочуть з'║днатися iз Завергапом, тежж стань на путi i не пусти до Завергана. - Всього лиш тисячу да║ш, бате? - Там е вже сотнi, вiзьмеш ┐х пiд свою руку, як i тих що переправляться з супротивного берега чи ратиборствуватимуть неподалiк Броду на супротивному березi. З ними, гадаю, упора║шся з повиннiстю, що ┐┐ покладаю на тебе. Помислив, зважуючись чи виважуючи щось у мислях, i вже по тому додав, звертаючись до iншого мужа: - Тi двi-три тисячi, що йдуть з полуночi, доручаю тобi, Благою. Бери тридцять сотень комонникiв, переправляйся через Бiлу i зроби все, аби ┐м бодай якусь спроможнiсть об'║днатися з ханом кутригурiв. Ну, а хана я вiзьму на себе. ...Iржали язвленi чи перепудженi сiчею комонi, дзвенiли, викрешуючи iскри, мечi, хай iнодi, все ж чулися ревнi гехкання тих, що присмачували удари меча словом. Не чути було лиш крику потятих та уражених в сiчi. Однi не встигали зронити його, iншi безсилi були перекричати гамiр боролища, а надто голоси погроз та проклять, що на них не скупилися як утигури, так i кутригури. Ненависть iшла на ненависть, а гнiв - на гнiв. I не було мiсця для стриму, як не було його й для пощади. Бо зiйшлися не на життя - на смерть. Серця кутригурiв жадали помсти за вчинену наругу, утигурiв же допiкала зухвалiсть кутригурiв, здавалось, повержених уже, i повержених упрах. Тож i зчепилися та завихрились у велетенськiй, ледве примiтнiй для ока улоговинi мiж Широкою i Бiлою рiкою, а зчепившись, не опускали вже мечiв i не шкодували стрiл. Люто налiтали один на одного, як i сотня на сотню, видзвонювали мечами о мечi, падали, потятi чи ураженi, комоням пiд ноги, вихоплювалися з круговертi тi, що вцiлiли, i знову завихрювались. - Смерть запроданцям i конокрадам! - кричав котрийсь iз Заверганових тисяч i, зiбравши довкола себе розпорошених сiчею во┐в, вiв ┐х туди, де, бачив, скрутнiше його сородичам - кутригурам. - Смерть татям-убивцям! - пiдхоплював його клич iнший, i там, де чувся вiн, посилювався брязкiт мечiв, тiснiшими ставали кутригурськi лави, не просто напирали - потужно вломлювалися в утигурськi й примушували ┐х вiдступати чи й розступатись. Улоговина густiше й густiше вкривалася трупом, i комоням все важче та |
|
|