"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

перш нiж iти на утигурiв, мав би вiдати, хлопак, що утигури не самотнi. На
┐хнiм боцi Вiзантiя, а з ким Вiзантiя, з тим i сусiднi обри. Усе
передбачено, Завергане, на все ║ домовленiсть через ту ж Вiзантiю, iменем
iмператора вiзантiйського. Досить вдатися з чолобитною - i обри будуть тут
як тут. Та вiн, Сандiл, не упова║ на чиюсь помiч, вiн i сам упора║ться з
кутригурами. А упора║ться та прибере до рук - iнакше заговорить i з ними,
сво┐ми хитромудрими сусiдами.
- Хане! - об'явився один, об'явився й другий гiнець. - Кутригури, що
тримали путь на горiшнi витоки нашо┐ рiки, круто звернули на полудень,
схоже, що йдуть на з'║днання з самим Заверганом.
- А тi, що йшли ближче до моря, де зараз?
- Переднi сотнi вийшли на Овечий Брiд, схоже, нiби ждуть всiх iнших.
Хан втiшено похиту║ головою.
- Минавре! - кличе одного з мужiв.- - Бери свою тисячу i не дай тим, що
вийдуть до Овечого Броду, перейти Бiлу. Коли ж захочуть з'║днатися iз
Завергапом, тежж стань на путi i не пусти до Завергана.
- Всього лиш тисячу да║ш, бате?
- Там е вже сотнi, вiзьмеш ┐х пiд свою руку, як i тих що переправляться
з супротивного берега чи ратиборствуватимуть неподалiк Броду на
супротивному березi. З ними, гадаю, упора║шся з повиннiстю, що ┐┐ покладаю
на тебе.
Помислив, зважуючись чи виважуючи щось у мислях, i вже по тому додав,
звертаючись до iншого мужа:
- Тi двi-три тисячi, що йдуть з полуночi, доручаю тобi, Благою. Бери
тридцять сотень комонникiв, переправляйся через Бiлу i зроби все, аби
спинити ┐х чи погромити - то вже як складеться. Одного не дозволяю - дати
┐м бодай якусь спроможнiсть об'║днатися з ханом кутригурiв. Ну, а хана я
вiзьму на себе.
...Iржали язвленi чи перепудженi сiчею комонi, дзвенiли, викрешуючи
iскри, мечi, хай iнодi, все ж чулися ревнi гехкання тих, що присмачували
удари меча словом. Не чути було лиш крику потятих та уражених в сiчi. Однi
не встигали зронити його, iншi безсилi були перекричати гамiр боролища, а
надто голоси погроз та проклять, що на них не скупилися як утигури, так i
кутригури. Ненависть iшла на ненависть, а гнiв - на гнiв. I не було мiсця
для стриму, як не було його й для пощади. Бо зiйшлися не на життя - на
смерть. Серця кутригурiв жадали помсти за вчинену наругу, утигурiв же
допiкала зухвалiсть кутригурiв, здавалось, повержених уже, i повержених
упрах. Тож i зчепилися та завихрились у велетенськiй, ледве примiтнiй для
ока улоговинi мiж Широкою i Бiлою рiкою, а зчепившись, не опускали вже
мечiв i не шкодували стрiл. Люто налiтали один на одного, як i сотня на
сотню, видзвонювали мечами о мечi, падали, потятi чи ураженi, комоням пiд
ноги, вихоплювалися з круговертi тi, що вцiлiли, i знову завихрювались.
- Смерть запроданцям i конокрадам! - кричав котрийсь iз Заверганових
тисяч i, зiбравши довкола себе розпорошених сiчею во┐в, вiв ┐х туди, де,
бачив, скрутнiше його сородичам - кутригурам.
- Смерть татям-убивцям! - пiдхоплював його клич iнший, i там, де чувся
вiн, посилювався брязкiт мечiв, тiснiшими ставали кутригурськi лави, не
просто напирали - потужно вломлювалися в утигурськi й примушували ┐х
вiдступати чи й розступатись.
Улоговина густiше й густiше вкривалася трупом, i комоням все важче та