"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

XV

Тепер знав, що вдi║, аби вернути собi передану вiтцсм i набуту за
Дуна║м славу: доки в родах горять ненавистю серця, доки сам вiн пала║
жаданням мсти, поведе кутригурiв за Широку рiку, а вже як поведе, вчинить
так, щоб не тiльки земля, небо палало вогнивом. Кметi вiдiйдуть там
серцем, а вiдiйдуть - знову стануть покiрними i прихильними до хана,
ладними слухатись всякого, що зiйде з його уст, повелiння.
З чого ж почне? Скличе всiх i покаже кобилицю, на якiй повернулася
Каломела, чи ута║мничить ┐┐ повернення до пори до часу, обмежиться тим, що
скаже: "Я вволив вашу волю, настав час уволити мою"? Мабуть, що так:
спершу покличе всiх у похiд i утiшить мстою, а вже потiм, як утiшаться i
стануть чулiшими до чужого бсзлiття, приведе псiх па то мiсцг, ди поховай
жону сiюю, i ск;цни: "Якщо иже Каломела i мертвою повернулася до нас, вона
таки не винна. Чу║ш, роде мiй клятий, воздай належне ┐й бодай по смертi,
коли не вмiв воздати за життя!" : Гiнцi його не барилися гнати комоней у
степ, i кметi теж не забарилися вiдгукнутися на ханiв клич. Прибули я
мужами, отроками, ба навiть старцiв прихопили, - всiх, кого ще мiг
видiлити рiд, хто був спроможний помститися за вчиненi родовi кривди.
Бачачи те, Заверган не став усамiтнюватися з кметями i радитись-напучувати
кметiв. Ви┐хав у супроводi чiльних мужiв наперед примовкло┐ враз ратi й
звернувся до не┐ з речницею:
- Кутригури! Вiльнi сини вiльного степу! До вас буде слово мо║. Усi ви
вiда║те, якою славою покрили себе во┐ нашi за Дуна║м i який хосен мали б
iз того, коли б не злi сусiди. Не тiльки багату здобич, ситу землю здобули
б, ту, що одкрила б нам путь у царство достатку i благодатi. Та ба,
сталося непередбачене: утигури скористалися вiдсутнiстю найхоробрiших iз
нас i вломилися, яко найпiдступнiшi татi, у землю нашу. Пiшли за димом
стiйбища, упали мертвими чи взятi в ганебний полон родаки вашi, не стало й
витокiв достатку в кутригурських родах - табунiв комоней, черiд корiв,
отар овець. Нас лишили голими й голодними, кутригури, нанесли непоправного
урону! Дiди й прадiди такого не прощали. Нiкому й нiколи! Що скажете ви,
нащадки ┐хнi? Схилите перед лихолiттям голови i ждатимете слушно┐ нагоди
чи зберетеся з силою i поквита║теся з татями, утигурами iменованими?
- Чого ма║мо ждати? Нем!! Доки гарячi рани, доки пала║ жаданням помсти
кров, веди, хане, на утигурiв. Кара i смерть ┐м! Кара i смерть!!
- Зараз саме час! - силився перекричати тисячi. - В степах давно
окотилися i встигли випастись на дозвiллi вiвцi, розтелились корови,
ожеребилися кобилицi, ┐хнi, утигурськi, i тi, що взяли у нас. Дозрiла й
засiяна утигурами нива. Тож i кажу: саме час. Отари, череди, табуни
зженемо до Широко┐ рiки й переправимо на свiй бiк, ниви та стiйбища
пустимо за димом. Лiпшо┐ нагоди помститися не буде. А сила в нас ║,
жадання помсти родам кутригурським, гадаю, не треба позичати.
- А так! Веди, хане, па утигурiв, i хай торжеству║ мста!
- Хай торжеству║ мста!
Вони дотримали даного хановi слова. Йшли, як i за Дунай, десятьма
тисячами, хоча переправлялися й не купно - в трьох мiсцях. А вже як
переправилися через IПироку рiку, розбилися на сотнi й пiшли лавами по
всiй Утигурi┐. Палили, як обiцяли, поля, палили й стiйбища, займали отари