"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

впевнився: надiйно замотузували ┐┐, без ножа не визволити з пут, а друге,
сумнiву не лишалося: Каломела таки мертва.
"О Небо! - простогнав. - Це треба було статися такому. Чи я хотiв, щоб
саме так сталося?"
I розглядавсь, i поривався кудись, а нiчого лiпшого не вигадав.
- Сiдлайте комоней, - повелiв. - Берiть кобилицю з утопшою, заступи,
по┐демо за стiйбище.
Куди вiв усiх, i сам, певно, не вiдав. Далi вiд роду i тих людцiв у
власному родi, котрi i мертвим не дають супокою, чи таки обрав мiсце, де
похова║ Каломелу за поконами предкiв i прагнув того мiсця? Пiди та знай,
якi в нього умисли. Може, всього лиш утiкав вiд гадки: як це сталося, що
Каломела он скiльки днiв i ночей блукала землею утигурською i нiхто не
визволив ┐┐ з тих пут? Не натрапила кобилиця на людей чи не далася людям?
Вiдала, де домiвка, й подалася вслiд за тими, що полишили ┐┐ в утигурах,
до сво║┐ домiвки? Чому ж тодi так довго добиралася? Утопила жону, долаючи
таку широку i таку неспокiйну часом рiку, чи уморила голодом i спрагою?
к про що думати Завергановi i ║ вiд чого втiкати. Тому й жене так огира
- ускач та й ускач. Челядники ледве встигали за ним, i тодi вже, як
спинився та дав можливiсть розглянутися при рожево-голубому багаттi, що
розгоралося край неба, збагнули й сказали самi собi: хап знав, куди везе
жону; це найвище мiсце над Онгулом, звiдси Каломела бачитиме щоденнi
свiтання, народження умитого росами сонця за Широкою рiкою i стопи сво┐
вiд краю до краю.
Були стараннi i, як нiколи, услужливi хановi. Та водночас i пильнi (хай
милу║ Тангра за недоречну iстину, одначе куди подiнешся, коли вона -
iстина: челядники завжди пильнiшi й уважнiшi до сво┐х вельмож, анiж
вельможi до челядникiв). I тодi, як розмотузокували ха┐шiу, i коли
розмотузували, бачили: хан не може дивитися па не┐. Чи то вид Каломелин,
такий по-молодечому знадний колись i такий спотворений смертю, жахав його,
чи ще щось, - кидав скрадливий позирк очей сво┐х i одвертався, не знав,
куди себе дiти, аж поки по згадав: пора ж копати яму, i не взявся за
заступ.
Що думав, копаючи, лише вiн, певно, й вiдав. В усякiм разi, щось думав
i бентежився неабияк, бо заступа вганяв у землю дужо, так дужо, що зламав
одного, примушував гнутися й другого.
А небо палало вже над степом, з рожево-голубого робилося незвично
багряним, схоже, що там, за Широкою рiкою, роздмухував та й роздмухував
хтось потужне, на все крайнебо багаття.
- До бурi йдеться, хане, - кивнув у той бiк один iз челядникiв.
- А так, буде буря, буде й кривавиця, i саме там, за Широкою рiкою.
Викидав зрушену заступом землю, обмiряв для певностi яму i вже потiм,
як вилiз iз не┐, звелiв челядникам:
- Нарвiть м'яко┐ трави, вистелiть ханшi ложе та й кладiть на вiчний
спочинок. Iм'я ┐┐, як i пам'ять про не┐, увiчнимо згодом, коли
поквита║мося з утигурами. Повернемося всiма тисячами й насиплемо на цiм
мiсцi високу могилу - таку, щоб далеко видно було, щоб i через вiки
нагадувала людям: була у хана Завергана жона прелiпо слюбна i була кривава
мста за ┐┐ страдницьку смерть.