"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу авторавпевнився: надiйно замотузували ┐┐, без ножа не визволити з пут, а друге,
сумнiву не лишалося: Каломела таки мертва. "О Небо! - простогнав. - Це треба було статися такому. Чи я хотiв, щоб саме так сталося?" I розглядавсь, i поривався кудись, а нiчого лiпшого не вигадав. - Сiдлайте комоней, - повелiв. - Берiть кобилицю з утопшою, заступи, по┐демо за стiйбище. Куди вiв усiх, i сам, певно, не вiдав. Далi вiд роду i тих людцiв у власному родi, котрi i мертвим не дають супокою, чи таки обрав мiсце, де похова║ Каломелу за поконами предкiв i прагнув того мiсця? Пiди та знай, якi в нього умисли. Може, всього лиш утiкав вiд гадки: як це сталося, що Каломела он скiльки днiв i ночей блукала землею утигурською i нiхто не визволив ┐┐ з тих пут? Не натрапила кобилиця на людей чи не далася людям? Вiдала, де домiвка, й подалася вслiд за тими, що полишили ┐┐ в утигурах, до сво║┐ домiвки? Чому ж тодi так довго добиралася? Утопила жону, долаючи таку широку i таку неспокiйну часом рiку, чи уморила голодом i спрагою? к про що думати Завергановi i ║ вiд чого втiкати. Тому й жене так огира - ускач та й ускач. Челядники ледве встигали за ним, i тодi вже, як спинився та дав можливiсть розглянутися при рожево-голубому багаттi, що розгоралося край неба, збагнули й сказали самi собi: хап знав, куди везе жону; це найвище мiсце над Онгулом, звiдси Каломела бачитиме щоденнi свiтання, народження умитого росами сонця за Широкою рiкою i стопи сво┐ вiд краю до краю. Були стараннi i, як нiколи, услужливi хановi. Та водночас i пильнi (хай милу║ Тангра за недоречну iстину, одначе куди подiнешся, коли вона - вельможi до челядникiв). I тодi, як розмотузокували ха┐шiу, i коли розмотузували, бачили: хан не може дивитися па не┐. Чи то вид Каломелин, такий по-молодечому знадний колись i такий спотворений смертю, жахав його, чи ще щось, - кидав скрадливий позирк очей сво┐х i одвертався, не знав, куди себе дiти, аж поки по згадав: пора ж копати яму, i не взявся за заступ. Що думав, копаючи, лише вiн, певно, й вiдав. В усякiм разi, щось думав i бентежився неабияк, бо заступа вганяв у землю дужо, так дужо, що зламав одного, примушував гнутися й другого. А небо палало вже над степом, з рожево-голубого робилося незвично багряним, схоже, що там, за Широкою рiкою, роздмухував та й роздмухував хтось потужне, на все крайнебо багаття. - До бурi йдеться, хане, - кивнув у той бiк один iз челядникiв. - А так, буде буря, буде й кривавиця, i саме там, за Широкою рiкою. Викидав зрушену заступом землю, обмiряв для певностi яму i вже потiм, як вилiз iз не┐, звелiв челядникам: - Нарвiть м'яко┐ трави, вистелiть ханшi ложе та й кладiть на вiчний спочинок. Iм'я ┐┐, як i пам'ять про не┐, увiчнимо згодом, коли поквита║мося з утигурами. Повернемося всiма тисячами й насиплемо на цiм мiсцi високу могилу - таку, щоб далеко видно було, щоб i через вiки нагадувала людям: була у хана Завергана жона прелiпо слюбна i була кривава мста за ┐┐ страдницьку смерть. |
|
|