"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу авторапередумувала i обмежувалась тим, що дужо била крильми об воду, пробiгала
по синiй поверхнi рiки кiльканадцять ступенiв i знову поверталася до лебедя, дозволяла обняти себе широкими, на цiлий розмах рук крилами, цiлувалась та милувалась обнята. За тим милуванням i пiдстерiг вiн ┐┐, радiв, що схопив надiйно, не випустить уже. I таки lie випустив би з руiн, коли б цс сталося диво: iю вiп осилив лебедицю й тримав на водi, лебедиця змахнула дужими крильми, вихопила Завергана з води й понесла над рiкою, а згодом - над степом. Отетерiв, не йме собi вiри. Хотiв було пустити ту диво-лебедицю, та розглянувся i схолонув серцем: вiн надто високо пiднiсся, щоб зважитися i сягнути з тако┐ високостi вниз. Лишалося ║дине - ублагати лебедицю. Ще раз скинув на не┐ наполоханий погляд i заволав диким лементом: його несла не лебедиця - Каломела, крила тiльки мала широкi та бiлi замiсть рук. "А-а-а!" - почув свiй голос i лупнув, облитий холодним потом, очима: хтось дужо торсав його за ногу, кликав на ймення. - Вставай, хане, жони тво║┐ кобилиця повернулася. Усе ще не вiрив чи не мiг втямити, повiривши. Був таки в сво┐й ложницi. На столi горiла, як i звечора, свiча, а поруч сидiв челядник i торочив щось перепудженим, як i в хана, голосом. - Яка кобилиця? Звiдки повернулася? - Та, що на нiй завше ┐здила ханша, що була переправлена купно з ханшею через Широку рiку. Звiдтам i повернулася щойно. Пiдiйшла до самого намету i покликала тебе голосним iржанням. Тепер аж второпав, що кажуть йому, i засу║тився, почав одягатися. - I ханша при кобилицi. Не просто догадувався, по голосу челядини чув: йому принесли до безуму тривожну i непри║мну вiсть. Тому не став допитуватися. Перший ступив до виходу, нацiлився йти в нiч, та одразу ж i спинився: кобилиця заiржала благально-клично, схоже, що потiшено, й пiшла на зближення з ханом. А зблизившись, довiрливо торкнулася мордою в груди, потiм - Заверганового виду. Зимно зробилося вiд тi║┐ ласки. Затремтiв усiм тiлом i заходився обмацувати твар. А натрапив на примотузовану на ┐┐ спинi Каломелу, сахнувся злякано i укляк. - Вогню сюди! - повелiв челядникам. - Мерщiй вогню! Та челядники не поспiшали здiйснювати його повелiння. - Чи треба, хане? - запитали стишено. - Збiжиться люд, пiде землею поголос. I без вогню ясно. - Що? Що ясно? - Жиiiа гноя мир┐'иа. Воиа, як бачi┐┐и, iiрiшогузована до кобилицi, не iнакше, як втопилася, коли твар пливла через рiку. - Ви певнi, що мертва? - А так, удостовiрювалися перед тим, як будити тебе. Зроби iнше, хане: поховай ┐┐, доки спить стiйбище, за локонами роду нашого. Хай не глумляться бодай по смертi. Не повiрив. Торкнувся чола, рук, покликав на ймення i знову не повiрив: заходився розмотузовувати жону очевидно, мав намiр внести ┐┐ до намету, пересвiдчитися при свiтлi. Та недовго тратив на те час i зусилля. Одне, |
|
|