"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

передумувала i обмежувалась тим, що дужо била крильми об воду, пробiгала
по синiй поверхнi рiки кiльканадцять ступенiв i знову поверталася до
лебедя, дозволяла обняти себе широкими, на цiлий розмах рук крилами,
цiлувалась та милувалась обнята.
За тим милуванням i пiдстерiг вiн ┐┐, радiв, що схопив надiйно, не
випустить уже. I таки lie випустив би з руiн, коли б цс сталося диво: iю
вiп осилив лебедицю й тримав на водi, лебедиця змахнула дужими крильми,
вихопила Завергана з води й понесла над рiкою, а згодом - над степом.
Отетерiв, не йме собi вiри. Хотiв було пустити ту диво-лебедицю, та
розглянувся i схолонув серцем: вiн надто високо пiднiсся, щоб зважитися i
сягнути з тако┐ високостi вниз. Лишалося ║дине - ублагати лебедицю.
Ще раз скинув на не┐ наполоханий погляд i заволав диким лементом: його
несла не лебедиця - Каломела, крила тiльки мала широкi та бiлi замiсть
рук.
"А-а-а!" - почув свiй голос i лупнув, облитий холодним потом, очима:
хтось дужо торсав його за ногу, кликав на ймення.
- Вставай, хане, жони тво║┐ кобилиця повернулася. Усе ще не вiрив чи не
мiг втямити, повiривши. Був таки в сво┐й ложницi. На столi горiла, як i
звечора, свiча, а поруч сидiв челядник i торочив щось перепудженим, як i в
хана, голосом.
- Яка кобилиця? Звiдки повернулася?
- Та, що на нiй завше ┐здила ханша, що була переправлена купно з ханшею
через Широку рiку. Звiдтам i повернулася щойно. Пiдiйшла до самого намету
i покликала тебе голосним iржанням.
Тепер аж второпав, що кажуть йому, i засу║тився, почав одягатися.
- А ханша? - надумався i запитав. - Що а ханшсю?
- I ханша при кобилицi.
Не просто догадувався, по голосу челядини чув: йому принесли до безуму
тривожну i непри║мну вiсть. Тому не став допитуватися. Перший ступив до
виходу, нацiлився йти в нiч, та одразу ж i спинився: кобилиця заiржала
благально-клично, схоже, що потiшено, й пiшла на зближення з ханом. А
зблизившись, довiрливо торкнулася мордою в груди, потiм - Заверганового
виду.
Зимно зробилося вiд тi║┐ ласки. Затремтiв усiм тiлом i заходився
обмацувати твар. А натрапив на примотузовану на ┐┐ спинi Каломелу,
сахнувся злякано i укляк.
- Вогню сюди! - повелiв челядникам. - Мерщiй вогню!
Та челядники не поспiшали здiйснювати його повелiння.
- Чи треба, хане? - запитали стишено. - Збiжиться люд, пiде землею
поголос. I без вогню ясно.
- Що? Що ясно?
- Жиiiа гноя мир┐'иа. Воиа, як бачi┐┐и, iiрiшогузована до кобилицi, не
iнакше, як втопилася, коли твар пливла через рiку.
- Ви певнi, що мертва?
- А так, удостовiрювалися перед тим, як будити тебе. Зроби iнше, хане:
поховай ┐┐, доки спить стiйбище, за локонами роду нашого. Хай не
глумляться бодай по смертi.
Не повiрив. Торкнувся чола, рук, покликав на ймення i знову не повiрив:
заходився розмотузовувати жону очевидно, мав намiр внести ┐┐ до намету,
пересвiдчитися при свiтлi. Та недовго тратив на те час i зусилля. Одне,