"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

XII

Того лiта Небо не скупилося на щедроти. З-за гiр як i з-за моря, доволi
часто набiгали хмари, трiскав, лупаючи пiднебеснi скелi, грiм, й одразу ж
по тiй трiскотнявi випадали дощi. Земля радiла а того й гпала буйнотрав'н,
сама веселiла й веселила всiх, сущих на нiй. Якже наси^ тяться травами
вiвцi, корови, кобилицi, вдоволь дадуть набiлу, а набiлом наситяться люди.
На тих же земних благах тварi нагуляють жиру i знов-таки не лише для себе,
а й для людей, розмножиться всякого птаства - вiд крякв та гусей, до
лебедiв i дрохв. То теж пожива, i немала, в усякiм разi, надiя на
добробут. А де надiя на добробут, там певнiсть: усе буде, як треба, де
певнiсть там i супокiй.
Хан Заверган немало упова║ на це, а все ж що не день то наполегливiш
дошуку║ться, з чого ма║ почати аби прихилити до себе кметiв. Зна║: ждуть
того дня,'коли злама║ себе i поступиться Каломелою. О, тодi вони
прихилилися б, вдвiчi рiднiшими с гали б, нiж були. Та ба того не
дiждуться вiд нього. Каломела - слюбна жона йому. Вона - винагорода Неба,
найбiльша, що ║ i може бути^ усолода. Як вiддасть, чи може вiддати таку на
суд озлоблених i мстивих? Та вони не знати що вдiють iз нею... Нi, нi, про
Каломелу хай i не помишляють. Щось iнше ма║ кинути тим лютим псам па
потiху. Ось тiльки Що? Еге, що? Чергову раду? Сказали ж, не прийдуть на
не┐. До ради ма║ переiнакшити ┐хпi мислi, урезонити серця. А коли так,
розмову з кметямп ма║ почати з поголосу хоча б i про те, що хан Заверган
не полишив мислi про мсту-вiдплату утигурам, шука║ як серед сво┐х, так i
серед сусiдiв соузникiв. А чутки зроблять сво║, тим паче такi - про
мсту-вiдплату. Присяйбiг, кметi стямляться i не втримаються, прийдуть па
раду. А вже на радi забудуть про Каломелу i про те, що хотiли вчинити з
Каломелою.
Не вагався, надумавши, подався до роду й сказав тим iз родакiв, па яких
найбiльше звiрявся.
- Ви ла┐ш'ут'е комоней, iiо┐дите в далеку дуть - кликати тиверцiв та
уличiв в похiд на утигурiв. Ви, - киинув iншим, - також лаштуйтеся,
по┐дете зi мною по землi Кутригурськiй збирати пiд ханську руку всiх, у
кому горить бажання мсти-вiдплати.
I тiльки згодом уже, нiби мiж iншим, довiрився комусь одному: найперше
вiдвiдають вiрних. Вони - опора i падiя ханства, на них i уповатимуть у
заходах сво┐х.
Поголос не забарився рознестися мiж родiв, i хан Завергав не вiдмовився
вiд того, що казав: сам уст роми а йогу в стремено й подався по землi
Ку┐ригурськiй шукати содругiв та соузникiв i слiв сво┐х послав по сусiдах.
Одна бiда: пожиток був iз того замалий. Вiдвiдав одного а колишнiх вiрних
- удав, нiби не чу║, куди його кличуть, вiдвiдав другого - подивився, нiби
на дивака, що верзе нiсенiтницi, i теж промовчав. Третiй, четвертий i
п'ятий були милостивiшi: вислухали, одначе сказали опiсля:
- Покарай, хане, жону свою, зрадливу утигурку, або ж поверни ┐┐ не менш
зрадливому вiтцевi, лиш тодi мii прийдемо до тебе й порадимося, коли i як
вiдплатити утигурським iатям за кров i сльози наших кревних. Бачиш, що