"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу авторавiтець твiй iак зле повiвся з родами нашими, з тобою зрештою? Чи вiн не
вiдав: такого не прощають, за таке рано чи пiзно доведеться розплачуватися? - Аби я знала. Як скинула на нього смиренпо-тихий, на щось сподiваний i перестрахапий в тотiй сподiванцi позирк очей сво┐х, так уже й не прибирала його. Запевняла, що до цього часу не йме нiри, нiби гвалт чинили утигури, ┐┐ родаки i втiшала тими заповпспиями серце; нарiкала па вiтця' котрий, коли це правда, не може бiльше називатися вiтцсм ┐┐, бо замiсть того, щоб оберегти свою доню, став для не┐ тим камсием-карою, що дорiвню║ згубi, - i змушувала вiрити: вона на причона до торпiсiнiя, мiтi, як i всiма кутригурами, пожертвували заради яко┐сь вищо┐, анiж кревна ║динiсть, i тим уже пiдло┐ з пiдлих, мети; дiлилася на┐вними, як па замiжню жону, мислями: коли хан дозволить, вона подасться в супроводi люди й. його за Широку рiку й спита║ свого зрадливого вiтпя, нащо вчинив таке, скаже йому, хай поверне усе, що взяв, i тiльки дратувала тою на┐внiстю. - Не треба було вiддавати, Каломело. Того, що взяли у нас, нiхто вже не поверне. Люд давно пiшов на сарацинськi торги, товар розiбрали кметi та роди, очолюванi кметями. Знову дивилася на нього довiрливо-благальними очима й питалася: "Що ж тепер буде? Скажи, бодай якусь сподiванку подай, бо не сила бачити неприховане злi позирки родакiв тво┐х i знати: живеш серед недругiв. Я ж не винна в тому, що сталося. Заприсягаюсь Небом: не винна!" Та що мiг сказати на тi позирки? Що вiн, хан, вiрив: ┐┐ вини нема║, вона стражда║ безневинно? А чи буде його казання втiхою для Каломели? Хай не диву║ться й що хан - велика сила в кутригурськiм племенi, його слово i його повелiння - закон для всiх, а вiдсьогоднi змушений коли не одмiнити свою певнiсть, то засумнiватися в нiй. Бо е ще кметi в родах i ║ роди в племенi. Доки вони з ханом, доти й хан почував пiд собою твердiсть, а вiдiйдуть - i твердь може похитнутися. Чи Каломела догаду║ться, що тодi буде з ним i з нею, коли похитнеться? Аж тепер увiрувала, мабуть: i муж не бере ┐┐ пiд захист. А увiрувавши, згасла. Зблiдли й без того блiдi щоки, стрiпнувся судорожно й потух жвавий досi пломiиь в очах. Всього лише на мить опустила ┐х, розчарувавшись у хановi чи соромлячись хана, а пiдвела по тiй митi - i не примiтив там анi вiри-сподiванки, анi смиренно┐ прихильностi. Лиш смуток залишився смутком та жаль заiскрився потужнiше. - Ти, як i вони, в гнiвi на мене? - Не в гнiвi, Каломелко, одначе й радiти чи сподiватися на радiсть не бачу пiдстав. Кметi, ба навiть тi з них, що були вiрними, зреклися мене сьогоднi i зреклися через тебе. - О Небо! - простогнала й закрила вид свiй руками. Щулилася, ждучи занесеного над нею удару, i плакала. IIеiолисии, одначе жалiсно i по-дитячому надривно. Ьо чим могла ще полегшити болi? Певна була: таки згас вiн, останнiй промiнь ┐┐ сподiванки. Тепер у не┐ анi тут, у кутригурах, анi поза кутригурами нема на копi опертися, ба навiть вiрити, що опора-захист можлива. А без цього що лиша║ться робити в свiтi, окрiм як плакати та скаржитись на свiт? |
|
|