"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

за пiдлу зраду i чорну пiдступнiсть. Це я вам кажу, хан Заверган!
Кметi вiдмовчувалися. Видно було: те, що сказав ┐м, не стало ще
певнiстю. Аби одмiнити ┐хнi намiри - вилити гнiв на Каломелу, мав i далi
пiдтримувати щойно роздмуханий вогник ново┐ мислi, живити ┐┐ новими
резонами. А в Завергана забракло резонiв. Розкидав мислю iю всьому древу
бiди-безлiття, що впала на люд кутригурський, i не знаходив, що сказати ще
кметям.
- Знаю i вiрю, - мовив, аби не мовчати, - вам болить. У кожного рана
кривавить, а кривавлячи, кличе до вiдплати, жада║ мсти. Та чи до того
зараз? Займiться родами сво┐ми, дайте прихисток та живнiсть жонам, дiтям,
а там побачимо, на кому i як помститися. Мала то втiха буде, кметi, коли
одберете у мене жону i спровадите ┐┐ до зрадливого вiтпя, хана Сандiла.
Мала i ганебна!
Було б лiпше, коли б вiн утратив па той час дар речi, одкусив язика, що
дозволив собi мовити таке. Кметям цього слова i цього нарiкання тiльки й
бракувало зараз. Спаленiли й пiшли на рожен, вибалушивши дикi в люп сво┐й
очi.
- Ганебна, кажеш?! Ба нi! Це ти ганьбиш себе, ляiаючи спати й
усолоджуючись ласками тi║┐, на чи┐й совiстi кров i муки родакiв наших!
Ганьба буде нинi i вiчно, коли не iiомсiимося па нiй. Чу║ш, хане, нинi i
вiчно, у пам'ятi родiв, усього племенi!
Даремно пiдносив руку, прохав тишi i слова. Його по слухали. Ширили
темпi вiд чорно┐ ненавистi рот, вимагали й погрожували, погрожували й
вимагали, аж пошi не виступив наперед один хтось i не сказав за всiх:
- Копi лишайся з cborto утигуркоот, хат. Ми покида║мо тебе i па роду до
тпкого, як ║, бiльто на прийдемо.
Кричали ще якийсь час i погрожували, одначе кричали вже вiдходячи. I
годi було зупинити ┐х словом-принукою. Бачив i розумiв: ту склу втратив
над ними. Добре, колi┐ на днi, мiсяцi. А коли назовсiм? Жарти хiба, i
вiрнi засумнiвалися, однi лишилися з ним, iншi покинули.
Прокляття! Це треба було статися такому. Це тоеба було статися!!
Каломела не могла знати, про що йшлося на радi i чим завершилась рада.
Певно, по мужу сво║му бачила: хмари, що обсiли Завергана, громадяться
передовсiм над нею. А втiм, чи тiльки по мужу? Кметi он якi ярi та
погрозливi були, коли вiд'┐здили зi стiйбища. Чи така, як його Каломелка,
не зугарна примiтити того? Чи таке, як у його Каломелки, серце не здатне
вiдчути: ┐й, утигурцi, не прощають утигурського вторгнення, на не┐
вергають громами й погрожують мстою-карою.
Небо всесильне, Небо всеблаге! Що ж йому вдiяти i чи тепер вдi║ щось,
аби i кметi вгомонилися, i жона прогнала з серця страх? Он якою вiрою й
довiрою свiтить ил нього, скiльки смирення й сподiванки в прибитих смутком
очах, а страху та жалю найбiльше. Де не бува║, що не робить - не може
прогнати з серця анi того, анi другого. Iнодi так возбуяють у нiй,
зда║ться, впаде на колiпа, простягне руки й крикне голосом приреченого:
"Ти один, кому я вiрю, на кого уповаю й можу уповати в цiм жорстокiм
свiтi. Захисти, не дай в обиду!"
Що ж буде, коли Тангра вiдвернеться вiд нього i не врозумить кметiв?
Чим утiшить тодi свою Каломелу, на чий бiк стане, як треба буде вибирати
мiж нею i кметями?
- Розрадь мене, жопо, - карався вголос. - Бодай якось поясни менi, чому