"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Смiливiсть молодого хана, - сказав уголос, - достойна поваги i хвали.
Хай буде так.
I, вже нацiлившись вiд'┐здити, додав:
- З цього слiд було починати, молодче. Такого стратега, як ти, я радив
би iмператоровi садити в обводах сво║┐ землi.



Х

На змiну дням приходили теплi передлiтнi ночi, на змiну ночам - ще
теплiшi днi, а збуяпа тривогами кутригурська рать одне мала на мислi:
якомога швидше мiряти неблизьку до Онгулу путь. Доки йшли володiннями
роме┐в, було простiше: путi торованi i на всiх долах вiльнi. Гiрше стало
за Дуна║м. Знову правилися неходженою землею, обминали, простуючи до
Днiстра, то непрохiднi зарослi, то сторожовi вежi, то озера. Лиш за
Днiстром, коли зору одкрилося степове безмежжя, а комонi вiдчули пiд
копитами знайому твердь, возбуяв i дух, що рвав усiх до отпьо┐ землi. На
себе не зважали, спинялися тодi лиш, як треба було попасти, напо┐ти
комоней чи змiнити пiд тими з них, що змалiли на силi, сiдло. Весь iнший
час дня i ночi слались та й слались пiд копита трави, били в лице
прохолоднi вiтри, стугонiла просохла вже пiд сонцем земля. Бо не терпiлося
ратi i не до перепочинку було кожному, хто був у хановiй ратi. Гнала
тривога: що з родом? Постигло чи не постигло його те, про що з таким жахом
розповiдають вiстуни з Онгулу? Може ж, зглянулося Небо, може, мiж тими, що
йшли на гвалт, i тими, що лишилися беззахисними перед гвалтiвниками,
зiйшла i стала тi║┐ митi тiнь предкiв, заслонила вiд паруги, а вiдтак i
вiд бiди-боялiття. Гляди, дiiппла i заслопила!
Вiд Днiстрового лиману до Куяльника гостинна путь iшла степом, а вже за
Куяльником звернула ближче до моря. I там, у степу, i тут, над морем, -
жодно┐ прикмети па людську присутнiсть. Лиш птаство виспiвус па всi лади,
возносить до небес багате на поживу i безпеку привiлля та сторожкi до
появи людей сайгаки зриваються час вiд часу наляканим табунцем й знiмають
переполох серед сородичiв сво┐х. А втiм, чи тiльки сайгакiв та птаство
потривожила кутригурська рать? Попереду, де берег морський робить згин,
темнi║ пiд крутопаддю подiя, i в ту лодiю поспiхом сiдають мужi, ба навiть
┐хнi жони та дiти. Не iнакше як рибалки-уличi чи, може, й iзго┐-уличi, тi,
кого зрiкся рiд i хто бо┐ться тепер трапити на очi не лишень сво║му, а й
чужому родовi. Кутригурiв тут не повинно бути. На кутригурiв коли й
натраплять, то за Тилiгулом, а ще певнiше - за Бугом, де ║ вже ┐хнi
стiйбища, а поблизу стiйбищ - близькi й вiддаленi випаси. Глядiть, як
поспiшають тi, що при лодi┐. Таки бояться ратi, певнi, вiдпливуть у море -
порятують себе, дiтей сво┐х, не вiдпливуть - можуть нажити бiди.
- Вгамуйтесь, перепудиi - вдався до них одип, вдався й другий, силячись
перекричати вiдстань мiж комонними i подi║ю. - Чи така, як ви, голь
потрiбна комусь?
Во┐ жартують, а жартуючи, стримують комоней, збавляють погрозливий сам
по собi бiг. Те усовiща║, мабуть, втiкачiв: од берега одпливли, а далi в
море не йдуть.
- Завергап! Заверган! - заволав котрийсь iз лодочних i, спонукаючи