"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора - Смiливiсть молодого хана, - сказав уголос, - достойна поваги i хвали.
Хай буде так. I, вже нацiлившись вiд'┐здити, додав: - З цього слiд було починати, молодче. Такого стратега, як ти, я радив би iмператоровi садити в обводах сво║┐ землi. Х На змiну дням приходили теплi передлiтнi ночi, на змiну ночам - ще теплiшi днi, а збуяпа тривогами кутригурська рать одне мала на мислi: якомога швидше мiряти неблизьку до Онгулу путь. Доки йшли володiннями роме┐в, було простiше: путi торованi i на всiх долах вiльнi. Гiрше стало за Дуна║м. Знову правилися неходженою землею, обминали, простуючи до Днiстра, то непрохiднi зарослi, то сторожовi вежi, то озера. Лиш за Днiстром, коли зору одкрилося степове безмежжя, а комонi вiдчули пiд копитами знайому твердь, возбуяв i дух, що рвав усiх до отпьо┐ землi. На себе не зважали, спинялися тодi лиш, як треба було попасти, напо┐ти комоней чи змiнити пiд тими з них, що змалiли на силi, сiдло. Весь iнший час дня i ночi слались та й слались пiд копита трави, били в лице прохолоднi вiтри, стугонiла просохла вже пiд сонцем земля. Бо не терпiлося ратi i не до перепочинку було кожному, хто був у хановiй ратi. Гнала тривога: що з родом? Постигло чи не постигло його те, про що з таким жахом розповiдають вiстуни з Онгулу? Може ж, зглянулося Небо, може, мiж тими, що зiйшла i стала тi║┐ митi тiнь предкiв, заслонила вiд паруги, а вiдтак i вiд бiди-боялiття. Гляди, дiiппла i заслопила! Вiд Днiстрового лиману до Куяльника гостинна путь iшла степом, а вже за Куяльником звернула ближче до моря. I там, у степу, i тут, над морем, - жодно┐ прикмети па людську присутнiсть. Лиш птаство виспiвус па всi лади, возносить до небес багате на поживу i безпеку привiлля та сторожкi до появи людей сайгаки зриваються час вiд часу наляканим табунцем й знiмають переполох серед сородичiв сво┐х. А втiм, чи тiльки сайгакiв та птаство потривожила кутригурська рать? Попереду, де берег морський робить згин, темнi║ пiд крутопаддю подiя, i в ту лодiю поспiхом сiдають мужi, ба навiть ┐хнi жони та дiти. Не iнакше як рибалки-уличi чи, може, й iзго┐-уличi, тi, кого зрiкся рiд i хто бо┐ться тепер трапити на очi не лишень сво║му, а й чужому родовi. Кутригурiв тут не повинно бути. На кутригурiв коли й натраплять, то за Тилiгулом, а ще певнiше - за Бугом, де ║ вже ┐хнi стiйбища, а поблизу стiйбищ - близькi й вiддаленi випаси. Глядiть, як поспiшають тi, що при лодi┐. Таки бояться ратi, певнi, вiдпливуть у море - порятують себе, дiтей сво┐х, не вiдпливуть - можуть нажити бiди. - Вгамуйтесь, перепудиi - вдався до них одип, вдався й другий, силячись перекричати вiдстань мiж комонними i подi║ю. - Чи така, як ви, голь потрiбна комусь? Во┐ жартують, а жартуючи, стримують комоней, збавляють погрозливий сам по собi бiг. Те усовiща║, мабуть, втiкачiв: од берега одпливли, а далi в море не йдуть. - Завергап! Заверган! - заволав котрийсь iз лодочних i, спонукаючи |
|
|