"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора - Отак? То чому ж стявся iз Сергi║м та Едерманом, нащо погромив ┐х,
оббирав люд i храми господнi аж до Диших стiй? Чи пiсля всього мiг сiсти в обводах наши┐ землi? - Так склалося, достойний. Я посилав до Сергiя та Едермана, як i до тебе, слiв, мав намiр сказати, чого прийшов. Та ба, мене не захотiли вислухати. Осмiхнувся Велiсарiй i вже по тому сказав: - Урок достойний. Чи й мене погромив би отак, коли б не вийшов i не вислухав? - Ба нi, - поспiшив заперечити хан. - Сам бачиш: вертаю до роду свого i кваплюсь вертаючи. - З нахапаним татьбою? - Лиш з тим, що здобув яко звитяжець у сiчi. Казав i знову скажу: я не на татьбу йшов. За сим разом Велiсарiй приглядався до Завергана довше й уважнiше, нiж перше. - Iмперiя не просила хана, аби йшов у ┐┐ обводи, ба навiть на поселення, i тому вправi розцiнювати його появу тут, яко татьбу. Та я милостивий до звитяжцiв, тим паче, що хан справдi поверта║ться назад. Одначе й випустити його з полоном не можу. Тепер думав, що сказати Велiсарi║вi, Заверган. - Я поверну привiдцi ромейських во┐в стратигiв Сергiя та Едермана, поверну й людський полон, ба навiть рогату твар. Все iнше, надто комоней, повернути не можу: воно стало вже набутком во┐в. - На тому й станемо. Передаси полон, стратигiв - i я приберу заступ, Хотiлось радiти такому на диво щасливому завершенню перетрактацi┐ iз Велiсарi║м, та щось стримувало хана - не квапився з радiстю. - Коли вже ми так швидко i мирно домовилися з тобою, уславлений стратегу, то, може, домовимось i про все iнше? Полон бери зараз, а Сергiя та Едермана вiзьмеш тодi вже, як во┐ мо┐ будуть по другий бiк ромейського табору. Iнший мiг би й розгнiватись, а в гнiвi обрати не ту, що обрав перед сим, путь. Велiсарiй Же надто старий i бува'лий був, аби дозволяти серцю брати гору над розумом. - Хан волi║ бути певним, що все буде як е? А хто менi дасть таку певнiсть? - Я. Привiдця роме┐в звiв вище, анiж дозволяв сой досi, брови. - Як то? - Залишу кiлькох сво┐х кметiв, яко заложникiв. Щось гхожр па розчарування промаипулп п очах i пго чолi Волiсарiя. - То невелика гарантiя, хане. Iз кревних серед во┐в тво┐х в хтось? - Нема║. Коли так, - надумався Заверган i похопився висловити тс, що надумав. - Коли так, заложником у тсбй залишусь я. I знову Велiсарiй не змiг приховати подиву, а дивуючись, вiдмовчувався. - Щоправда, - скористався мовчанкою i уточнив кутригурський хан, - лишаюся з однi║ю умовою: i я, i во┐, що вiзьму з собою, мають бути па комонях i при повнiй бронi. Велiсарiй милостиво покивав головою. |
|
|