"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Нарочитих мужiв Велiсарiя ждали того дня, ждали й наступного. А ┐х не
було та й не було. Усiх бентежило це, а Завергана найбiльше.
"Що маю вдiяти, - питав себе, - коли той старий лис справдi не зажада║
говорити? Лаштуватися до затяжно┐ сiчi з ромеями чи вiддати ┐м те, що взяв
у ┐хнiй землi, й пiти з не┐ нрiч? Щось не вiриться, аби Велiсарiй не
захотiв поквитатися з кутригурами за все, що вчинили тут, по-снравжпьому.
Не iнакше як готу║ пастку: i полон хоче забрати цiлим та пеупiкодженим, i
кутригурiв погромити, коли пiдуть через ромейськин табiр. Вiтець казав,
одходячи в iпший свiт: "З усiх сусiдiв найнiдступнiшi роме┐. Кому-кому, а
┐м не вiр, па них пi в чому не звiряйся". Сидiти мiж цих гiр не випада║, а
вести затяжнi бо┐ тiш паче. Бо┐ но витрi┐ мають того. Вони ладнi на смерть
пiти, аби лиш знати, що йдуть на помiч кревним. Одне, виходить, лиша║ться:
iти до Велiсарiя вдруге. Негоже це, видима ганьба, а що подi║? Коли
сьогоднi по пришле нарочитих мужiв Велiсарiii, :;аптра пошле вiн,
Заворiаiг, i допго пжо и поштою ночиицею: вiддасть Сергiя та Едермана,
вiддасть зрештою всiх полонених, заприсягнетеся пам'яттю батькiв, що
бiльше не пiде в роме┐, одначе всiх iнших i з усiм iншим хай випуска║
Велiсарiй, бо iнакше мiж шши буди сiча i буде дарихши прилина кров.
Так думав, так i вчинив би третього дня, та не встиг дiждатися його, як
вiд тисяч, що оберiгали полон по другий бiк табору, прискакав комонник iз
вiстями, на якi менш за все сподiвався: там, на супротивнiм кiпцi долини,
пiдiйшли до табору роме┐ i так, як i тут, попереду, стали заступом.
"Ось вона, ромейська пiдступнiсть, - не забарилась зродитися розгадка.
- Велiсарiй тому й це йшов на розмову, що. не встиг заперти нас iз тилу.
Тепер не церемонитиметься, тепер уже прийде".
I вiн прийшов. Не одразу, десь аж пiд обiдню пору прислав нарочитих i
сказав устами сво┐х нарочитих: "Коли хап приста║ на мо┐ умови, хай
виходить у пообiдню пору на три стрельбища вiд свого табору. Я, Велiсарiй,
теж вийду".
Завсргановi не спало чомусь на гадку, яким постане перед ним
прославлений у Вiзантi┐ й далеко поза Вiзантi║ю стратег Велiсарiй. Iншим
печалився: що скаже вiн, коли вийде, чи визна║, яко рiвню, i чи стане
розмовляти з ним, яко з рiвнею? Не хтось-бо ║, той, що взяв гору над
готами i вандалами, що поклав до нiг Юстинiана мало пе всю уславлену в
вiках Захiдну Римську iмперiю - Пiвнiчну Африку, Сiцiлiю, Iталiю, окрiм ┐┐
полупочних земель. Чи такий визна║ за доцiльне розмовляти з хапом, у якого
тiльки-но висiявся ус? А зiйшовся з ним за три стрельбища вiд табору та
побачив, який ║, i втратив дар речi: перед ним постав геть висушений
лiтами, гiдний пе лишень подиву, а й жалю старець.
- Ти i ║ хан Заверган, привiдця кутригурiв? - питав, не зводячи
по-старечому прищурених i, як здалося Завергаповi, по-людськи добрих очей.
- Так, я i ║ хатi Заверган.
Велiсарiй помовчав, змагаючись iз мислями, i вже потiм заговорив.
- Пощо прийшов у нашi землi? На що сподiвався зi сво┐ми пе вельми
численними тисячами?
Аж збадьорився хап, чуючи таку жадану серцю мову.
- Буду вiдвертий, увiнчаний славою достойнику: я не мав намiру
стинатися з вами, ромеями. Сам бачив: йшов i не чiпав фортець, залог у
фортецях. Бо йшов iз добрими намiрами: облюбувати на терепi iмперi┐ багату
на злаки та вольготностi землю i сiсти на нiй родом сво┐м.