"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора Навiть вiрнi забули, що вони вiрнi, пили й веселилися, як i всi iншi.
"Маю почати а них", - надуму║ться Заверган i велить покликати до нього Коврата. Той не забарився об'явитися. - Щось сталося, достойний? - Всiм вiрним - на комонейi Стояв i нiмував. - А обiцянка? - Чи я тривожив би ┐х, коли б не велiння Тангри i повинностей? Того було досить: i Коврат здимiв по хвилi, i вiрнi були посадженi па комоней та вилаштуванi на намiстi. Коли ви┐хав перед них та приглянувся, не мiг se примiтити: хмiльнi, i добряче, а деякi й невдоволенi тим, що локлав край ┐хньому веселiю. - Я колись ображав вас, мужi? - не без умислу почав iз найголовнiшого. - Нi, - обiзвалося кiлька. - То знайте: i ие дозволю собi такого. А те, що обриваю зараз веселi║ ваше, не берiть до серця. Ви сво║ надолужите потiм. Бачив, осмiхаються й теплiють лицями. Тож i не став бiльше промовляти до них, приострожив огира й покликав iти за ним. пх було немало, тож i курява знялася немала. Та вона _ позаду. Попереду добре торована путь, свiжий аер, що бу вид, при║мно освiжа║ груди. А того комонниковi доста, аби забути прикрощi, почувати себе втiшеним, коли це окриленим. Хан i сам не знав, куди веде вiрних, щи скаже ┐м, кили далi вести уже буде нiкуди. В одному невен: ма║ вести з табору i до того часу, доки не остудять у собi i не розвiють по вiтровi хмiль. То нешвидко буде? А що Поминув одне селище - не спинився, поминув друге - i знову не спинився. Бачив-бо: тут порядкують його сотнi. А зближаючись iз третiм, нагледiв в ущелинi мiж невисоких гiр забудову, схожу на християнську обитель, i осадив замиленого уже огира. - Зда║ться, те, що треба. Добиралися туди ступою, щоправда, добре утоптаною стезею, зате коли добралися, не пошкодували: у храмi кутригурiв ще не було. Одiбрав кiлькох i повелiв старшому з них: - Забрати все, що е цiнного. Спершу винесли звiдтам, що можна було винести, потiм обдирали, що можна обдерти. Тож порались та й порались. Зате коли знесли докупи та угледiли, яка то купа, зда║ться, й зовсiм протверезiли. - А тепер втямили, чому я поклав край вашому веселiю й повiв сюди? Перезириулися з ним i вiдмовчувались. - Бачу, не зовсiм утямили. Ну, то берiть оцi набутий, дарую ┐х вам. Про все iнше скажу, коли повернемось до табору. Об однiм лиш проситиму: поки стече дарована ратi седмиця на веселi║, усi мають знати, що жде ┐х попереду. А перед тисячами був i одвертiший, i велемовнiший. - Кутригури! - звернувся зично, аби всi чули. - Досi ми йшли по ромейських долах i уповали на те, що домовимося з ромеями про поселення в ┐хнiй землi без зайво┐ кровi i зайвих руйнацiй. Вiднинi такi уповання вiдпадають. Самi бачили: ромейськi стратиги не захотiли навiть розмовляти з нами. То хай знають: ми примусимо ┐х стати на розмову! Надалi, гадаю, |
|
|