"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Навiть вiрнi забули, що вони вiрнi, пили й веселилися, як i всi iншi.
"Маю почати а них", - надуму║ться Заверган i велить покликати до нього
Коврата.
Той не забарився об'явитися.
- Щось сталося, достойний?
- Всiм вiрним - на комонейi Стояв i нiмував.
- А обiцянка?
- Чи я тривожив би ┐х, коли б не велiння Тангри i повинностей?
Того було досить: i Коврат здимiв по хвилi, i вiрнi були посадженi па
комоней та вилаштуванi на намiстi.
Коли ви┐хав перед них та приглянувся, не мiг se примiтити: хмiльнi, i
добряче, а деякi й невдоволенi тим, що локлав край ┐хньому веселiю.
- Я колись ображав вас, мужi? - не без умислу почав iз найголовнiшого.
- Нi, - обiзвалося кiлька.
- То знайте: i ие дозволю собi такого. А те, що обриваю зараз веселi║
ваше, не берiть до серця. Ви сво║ надолужите потiм.
Бачив, осмiхаються й теплiють лицями. Тож i не став бiльше промовляти
до них, приострожив огира й покликав iти за ним.
пх було немало, тож i курява знялася немала. Та вона _ позаду. Попереду
добре торована путь, свiжий аер, що бу вид, при║мно освiжа║ груди. А того
комонниковi доста, аби забути прикрощi, почувати себе втiшеним, коли це
окриленим.
Хан i сам не знав, куди веде вiрних, щи скаже ┐м, кили далi вести уже
буде нiкуди. В одному невен: ма║ вести з табору i до того часу, доки не
остудять у собi i не розвiють по вiтровi хмiль. То нешвидко буде? А що
вдi║, коли iнакше протверезiння не настане?
Поминув одне селище - не спинився, поминув друге - i знову не спинився.
Бачив-бо: тут порядкують його сотнi. А зближаючись iз третiм, нагледiв в
ущелинi мiж невисоких гiр забудову, схожу на християнську обитель, i
осадив замиленого уже огира.
- Зда║ться, те, що треба.
Добиралися туди ступою, щоправда, добре утоптаною стезею, зате коли
добралися, не пошкодували: у храмi кутригурiв ще не було.
Одiбрав кiлькох i повелiв старшому з них:
- Забрати все, що е цiнного.
Спершу винесли звiдтам, що можна було винести, потiм обдирали, що можна
обдерти. Тож порались та й порались. Зате коли знесли докупи та угледiли,
яка то купа, зда║ться, й зовсiм протверезiли.
- А тепер втямили, чому я поклав край вашому веселiю й повiв сюди?
Перезириулися з ним i вiдмовчувались.
- Бачу, не зовсiм утямили. Ну, то берiть оцi набутий, дарую ┐х вам. Про
все iнше скажу, коли повернемось до табору. Об однiм лиш проситиму: поки
стече дарована ратi седмиця на веселi║, усi мають знати, що жде ┐х
попереду.
А перед тисячами був i одвертiший, i велемовнiший.
- Кутригури! - звернувся зично, аби всi чули. - Досi ми йшли по
ромейських долах i уповали на те, що домовимося з ромеями про поселення в
┐хнiй землi без зайво┐ кровi i зайвих руйнацiй. Вiднинi такi уповання
вiдпадають. Самi бачили: ромейськi стратиги не захотiли навiть розмовляти
з нами. То хай знають: ми примусимо ┐х стати на розмову! Надалi, гадаю,