"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу авторастенутися дух. То - без 'сумнiву, то - напевно!
Коли те сталося: i табору досягли безборонно, i в табiр вломилися, не до того було, щоб брати на себе все i всiх. Кричали сполоханi вторгненням люди, iржали язвленi чи й смертельно враженi комонi, вирувало видиме i те, про яке мiг лише догадуватися, побо┐сько. Тож i не думав про рать, якось i не згадав у тiй круговертi, що на його сумлiннi виправа. Вiдбивав мечем нацiленi в нього сулицi, стинав голови необачним i розтинав вчасно пiдставленi щити обачних, топтав огирем знетямлених i знову здiймав та опускав на чиюсь шию меча, чув передсмертнi зойки i сам хрипiв од лютi, надмiрно┐ в молодечiм тiлi завзятостi. Пер куди бачив i спинився тодi лиш, як не нагледiв поперед себе роме┐в, а хтось iз кутригурiв зловчився й пiдпалив наготовлений звечора хмиз для багать - в одному, другому й третьому мiсцi. Вогонь освiтив поле сiчi й одразу ж явив хановi незаперечнiсть його звитяги: кутригури були повсiодно, вони запрудили собою ромейський табiр, i коли в таборi хтось боронився ще, то боронив уже не табiр - власне життя. - Хане! - над'┐хав волохатий, в овечiй шапцi i овечiй шкурi через плече комонник. - Кметь Фемаш велiв сказати тобi: там, - показав обiч, - роме┐ обставились возами й не дають пiдступитися до них, засипають стрiлами. - То й що? - Як бути з такими? Доки тирлуватимемось та братимемо, iншi отямляться i стануть супроти нас лавою. - Скажи кметю, хай оточить ┐х сотнею-другою й трима║ за возами. Всiм iншим переслiдувати тих, що оступилися. Стинати чи брати в полон - Тепер тiльки помiтив: сотня, котрiй велено бути при хаiювi й оберiгати хапа, робити гласними його повелiння в сiчi, була при ньому, /i-.дала, що новолиiь, куди поведи. - Де Коврат? lie об являвся ще? - Не видiли, хане. - Звелiть першим, що траплять на очi, сотням, хай iдуть назустрiч Коврату i будь-що розшукають його у цiй круговертi. З ромейським табором i без них упора║мось. Дар'емно бiдкався хан Заверган, як правитиме в передсвiтанковiй теменi сiчею. Хто мав потребу в його помочi, той розшукував i в круговертi побо┐ська, всi ж iншi обходилися й без хана. Всяк-бо знав: там, де iде сiча, там i зосередження ромейських когорт. Будуть потятi вони або ж полоненi, буде й звитяга. А стинатися хан не навчить, тому мав навчити кожного вiтець. Та й привiдця ж ║ поруч. У кутригурiв вiддавна повелось i понинi ведеться: що не рiд, то й своя сотня, а сотня ма║ кметя, а на мiсце кметя яко ж i його посiбникiв рiд не поставить когось там. Обирають не безпремiнно старiйшого серед старiйших. Старiйшини там, у родi, стоять над усiма й повелiвають усiм. В сiчу посилають кметями тих, у кого ясний зiр i мiцне, на подобу крицi, серце, хто вмi║ тримати в руках не тiльки меч, а й сотню, бачити зiрко i мислити остро. Тут, на боролищi, вмiли стинатися, щоправда, не лише кутригури. Роме┐ чи не лiпше за них були здатнi до того. Доки тi з них, на чию долю випадало першими стати супроти кутригурських лав, падали, поверженi мечами чи затоптанi комонями, найближчi до них ставали на мiсце потятих i бодай |
|
|