"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

стенутися дух. То - без 'сумнiву, то - напевно!
Коли те сталося: i табору досягли безборонно, i в табiр вломилися, не
до того було, щоб брати на себе все i всiх. Кричали сполоханi вторгненням
люди, iржали язвленi чи й смертельно враженi комонi, вирувало видиме i те,
про яке мiг лише догадуватися, побо┐сько. Тож i не думав про рать, якось i
не згадав у тiй круговертi, що на його сумлiннi виправа. Вiдбивав мечем
нацiленi в нього сулицi, стинав голови необачним i розтинав вчасно
пiдставленi щити обачних, топтав огирем знетямлених i знову здiймав та
опускав на чиюсь шию меча, чув передсмертнi зойки i сам хрипiв од лютi,
надмiрно┐ в молодечiм тiлi завзятостi.
Пер куди бачив i спинився тодi лиш, як не нагледiв поперед себе роме┐в,
а хтось iз кутригурiв зловчився й пiдпалив наготовлений звечора хмиз для
багать - в одному, другому й третьому мiсцi.
Вогонь освiтив поле сiчi й одразу ж явив хановi незаперечнiсть його
звитяги: кутригури були повсiодно, вони запрудили собою ромейський табiр,
i коли в таборi хтось боронився ще, то боронив уже не табiр - власне
життя.
- Хане! - над'┐хав волохатий, в овечiй шапцi i овечiй шкурi через плече
комонник. - Кметь Фемаш велiв сказати тобi: там, - показав обiч, - роме┐
обставились возами й не дають пiдступитися до них, засипають стрiлами.
- То й що?
- Як бути з такими? Доки тирлуватимемось та братимемо, iншi отямляться
i стануть супроти нас лавою.
- Скажи кметю, хай оточить ┐х сотнею-другою й трима║ за возами. Всiм
iншим переслiдувати тих, що оступилися. Стинати чи брати в полон -
байдуже, аби звитяга була повною i для всiх явпою.
Тепер тiльки помiтив: сотня, котрiй велено бути при хаiювi й оберiгати
хапа, робити гласними його повелiння в сiчi, була при ньому, /i-.дала, що
новолиiь, куди поведи.
- Де Коврат? lie об являвся ще?
- Не видiли, хане.
- Звелiть першим, що траплять на очi, сотням, хай iдуть назустрiч
Коврату i будь-що розшукають його у цiй круговертi. З ромейським табором i
без них упора║мось.
Дар'емно бiдкався хан Заверган, як правитиме в передсвiтанковiй теменi
сiчею. Хто мав потребу в його помочi, той розшукував i в круговертi
побо┐ська, всi ж iншi обходилися й без хана. Всяк-бо знав: там, де iде
сiча, там i зосередження ромейських когорт. Будуть потятi вони або ж
полоненi, буде й звитяга. А стинатися хан не навчить, тому мав навчити
кожного вiтець. Та й привiдця ж ║ поруч. У кутригурiв вiддавна повелось i
понинi ведеться: що не рiд, то й своя сотня, а сотня ма║ кметя, а на мiсце
кметя яко ж i його посiбникiв рiд не поставить когось там. Обирають не
безпремiнно старiйшого серед старiйших. Старiйшини там, у родi, стоять над
усiма й повелiвають усiм. В сiчу посилають кметями тих, у кого ясний зiр i
мiцне, на подобу крицi, серце, хто вмi║ тримати в руках не тiльки меч, а й
сотню, бачити зiрко i мислити остро.
Тут, на боролищi, вмiли стинатися, щоправда, не лише кутригури. Роме┐
чи не лiпше за них були здатнi до того. Доки тi з них, на чию долю
випадало першими стати супроти кутригурських лав, падали, поверженi мечами
чи затоптанi комонями, найближчi до них ставали на мiсце потятих i бодай