"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- I все ж тi║┐ зорi, що благословля║ свiт, нема║ ще, хане.
- А так.
Постояв, мiркуючи, що робити далi, i таки звернув туди, де жеврiло
багаття. Йому уступили мiсце, подбали, аби ленко i зручно було сидiти та й
за ромойським табором снежити.
- Хан, можи, закроиигь cuue ромийським кумисом;' Зиркнув на кметя i вже
потiм запитав:
- Тим, що всього лиш грi║ кров, чи тим, що валить з нiг?
Кметь смi║ться i тут же, не вiдходячи вiд вогпища, дiста║ баклажок iз
вином.
- Це, хане, з тих, що грi║ i веселить. Того, що валить з иiг, при собi
пе ма║мо. Те хiба пiсля звитяги вживатимемо, коли станемо надовго.
Одкривав баклажок i гомонiв, наливав у братницю - i знову гомонiв. А
хан слухав ту пе на часi веселу бесiду й не знав, як йому бути: пiдтримати
кметя чи нагримати за невчасну веселiсть?
"Вiн не один такий, - став на мислi. - А так, коли вже кметь визнав за
можливе веселитися перед сiчею, то во┐ тим паче визнають. Що коли
веселилися до безтями i пе пiднiмуться на клич?
Хотiв було так i сказати кметю, та братницю подавали вже до рук.
Нацiлився випити й нагледiв тi║┐ митi: там, куди пiшов Коврат, знялася,
полохаючи небо, заграва.
Схопився Заверган, став на рiвнi, догляда║ться, бентежачись i радiючи
водночас.
- Либонь, нашi подають знак?
I кметь, i во┐ його промовчали. А поки мовчали, там, попереду,
розгорiлося друге, за ним i трет║ багаття.
- Так i ║! - Хан заяснiв видом i, перезирнувшись iз воями, пiднiс
братницю. - За звитягу, кутригури!
Все iнше сталося без його велiння. По один i по другий бiк вiд намету,
що був осередком кутригурського табору, почулися зичнi голоси, вгадувалась
метушня, i, доки хановi подавали огира пiд сiдлом, меч, щит, всi iншi
обладунки, збудилася темiнь у тихому донедавна селищi, чувся тупiт
кiнських копит, гаряче дихання людей i комопой, пе лише ближнiй, а й
вiддалений стугiн потривожено┐ в соннiй тишi землi.
Заверган ви┐хав наперед сотень, що шикувалися поблизу, й зняв над собою
меча.
- Обабiч вiд пас почали вже. Почнiмо й ми. Вперед, кутригури! Навалом i
тiльки навалом!
Далi не доглядався, скiльки ┐х iдо за ним i як iдуть. Одно знав: iдуть
усi. Бо чув, як дужо стугонить земля пiд копитами, як норовлять настигнути
його й нiяк не настигнуть багатоголосий кiнський храп, нестримне
пориванця. Воiстину пiдцвьохувало тi║ю хвилею, додавало попностi, сили,
снаги. А ще зухвалостi, того одчайдушною яажашш ли i у, иу║итi, лiсш i
iiеодмiшiи .iiшiяги, що ни зна║ сумнiвiв, а отжи i мiри.
Нe думав, як поведеться, що чинитиме, коли доскаче до ромейського
табору. Стинатиметься, як всякий муж, чи не обмежиться тим, захоче
поглянути, що дi║ться довкруж, бодай якось вплинути на те, що дiятиметься,
- скакав у пiч i вiрив: недаремно скаче. Несподiване вторгнення в
ромейський табiр, та ще таке навальне, та ще поночi, не може не нагнати
страху, а страх погонить хвалений ромейський розум у п'яти, примусить