"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора - I все ж тi║┐ зорi, що благословля║ свiт, нема║ ще, хане.
- А так. Постояв, мiркуючи, що робити далi, i таки звернув туди, де жеврiло багаття. Йому уступили мiсце, подбали, аби ленко i зручно було сидiти та й за ромойським табором снежити. - Хан, можи, закроиигь cuue ромийським кумисом;' Зиркнув на кметя i вже потiм запитав: - Тим, що всього лиш грi║ кров, чи тим, що валить з нiг? Кметь смi║ться i тут же, не вiдходячи вiд вогпища, дiста║ баклажок iз вином. - Це, хане, з тих, що грi║ i веселить. Того, що валить з иiг, при собi пе ма║мо. Те хiба пiсля звитяги вживатимемо, коли станемо надовго. Одкривав баклажок i гомонiв, наливав у братницю - i знову гомонiв. А хан слухав ту пе на часi веселу бесiду й не знав, як йому бути: пiдтримати кметя чи нагримати за невчасну веселiсть? "Вiн не один такий, - став на мислi. - А так, коли вже кметь визнав за можливе веселитися перед сiчею, то во┐ тим паче визнають. Що коли веселилися до безтями i пе пiднiмуться на клич? Хотiв було так i сказати кметю, та братницю подавали вже до рук. Нацiлився випити й нагледiв тi║┐ митi: там, куди пiшов Коврат, знялася, полохаючи небо, заграва. Схопився Заверган, став на рiвнi, догляда║ться, бентежачись i радiючи водночас. - Либонь, нашi подають знак? I кметь, i во┐ його промовчали. А поки мовчали, там, попереду, - Так i ║! - Хан заяснiв видом i, перезирнувшись iз воями, пiднiс братницю. - За звитягу, кутригури! Все iнше сталося без його велiння. По один i по другий бiк вiд намету, що був осередком кутригурського табору, почулися зичнi голоси, вгадувалась метушня, i, доки хановi подавали огира пiд сiдлом, меч, щит, всi iншi обладунки, збудилася темiнь у тихому донедавна селищi, чувся тупiт кiнських копит, гаряче дихання людей i комопой, пе лише ближнiй, а й вiддалений стугiн потривожено┐ в соннiй тишi землi. Заверган ви┐хав наперед сотень, що шикувалися поблизу, й зняв над собою меча. - Обабiч вiд пас почали вже. Почнiмо й ми. Вперед, кутригури! Навалом i тiльки навалом! Далi не доглядався, скiльки ┐х iдо за ним i як iдуть. Одно знав: iдуть усi. Бо чув, як дужо стугонить земля пiд копитами, як норовлять настигнути його й нiяк не настигнуть багатоголосий кiнський храп, нестримне пориванця. Воiстину пiдцвьохувало тi║ю хвилею, додавало попностi, сили, снаги. А ще зухвалостi, того одчайдушною яажашш ли i у, иу║итi, лiсш i iiеодмiшiи .iiшiяги, що ни зна║ сумнiвiв, а отжи i мiри. Нe думав, як поведеться, що чинитиме, коли доскаче до ромейського табору. Стинатиметься, як всякий муж, чи не обмежиться тим, захоче поглянути, що дi║ться довкруж, бодай якось вплинути на те, що дiятиметься, - скакав у пiч i вiрив: недаремно скаче. Несподiване вторгнення в ромейський табiр, та ще таке навальне, та ще поночi, не може не нагнати страху, а страх погонить хвалений ромейський розум у п'яти, примусить |
|
|