"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

гна┐i ближче до ромойського табору, змушував приглядатися, що робиться в
таборi. В тих розглядинах натрапив котрийсь на спокусливу щiлину в лавах
супостата й загадався, стаг,ши перед ханом: .iумиг.ии залишили ┐┐
iмператорськi стратити яко спокусу, чи такi┐ не бачать, яка ┐й спокуса?
Заверган приглядався до не┐ з узвишшя чи з огира, сходив у доли - i
знову приглядався.
- Покличте сюди кавхана, - повелiв тим, що були найближче.
Сам до пуття не розумiв, чому кличе саме Коврата. Одначе коли вiн
над'┐хав i став перед ханом, не мiг не потiшити себе певнiстю: лише Коврат
i спроможний здiйснити те, що намислив, якщо його взагалi можна здiйснити.
- Бачиш той густо порослий деревом виярок?
- Бачу.
- Роме┐, з усього видно, не осiдлали його. Приглянься за дня i вивiдай,
чи так це, або iншу щiлину знайди в ┐хньому таборi. Вночi ма║ш проникнути
тi║ю щiлиною, зата┐тися за спиною когорт i вивiдати, що дi║ться в таборi,
яку силу мають стратиги, чи надходить ┐м помiч, куди простують тi, що
надходять. Коли це знатимемо, знатимемо й усе iнше: де ждати ромейського
нападу, куди вдарити, коли зважимося вдарити першими.
Коврат одразу ж, як здалося хановi, не вагаючись, погодився вволити
волю привiдцi. I та його ладиiсть неабияк потiшила Завергапа. Радiв кожнiй
сотнi, що вiдшукаласьтаки й прибувала чи обiцяла прибути слiдом за гiнцем,
i все пильнував та повелiвав, аби пильнували й iншi. "I оме┐, - казав, -
вправно володiють мечем, та ще вправнiше пiдступнiстю. Стережiться ┐┐".
Кметi не гайнували часу, змiцнювали табiр, ставили, де треба було,
сторожу. Проте не вдавалися до хана i не радилися з ханом. Усе, що робили,
робили на власний.
"Не бiда, - втiшав себе, одходячи до сну, - аби робилося так, як
треба".
Пiзно заспув, тому й не певен, що спав. Здавалось, тiльки-но забувся,
уже й розбудили.
- Хане - сказали ута║мнично, - кметь поврат волi║ бачити тебе.
Схопився рвiйно й, здавалося, змахнув iз себе тi║ю рвiйнiстю дрiмоту.
Булане нiч, i тс, що Коврат зважився будити серед ночi казало все: вiн
недаремно ходив до роме┐в. А проте повiдано перевершило всякi сподiванки.
- Хане, - сказав неголосно, однак пiднесено й твердо, - к можливiсть
заволодiти ромейським табором i без надмiрно┐ кровi.
- Такшi малочисольшш вiй?
- Нi. Числом ┐х немало. Може, не стiльки, скiльки пас, одначе немало.
Iнше нагледiв я, будучи в роме┐в: знаю, де привiдцi табору, як пiдiйти до
них i вдарити зненацька. А вiзьмемо привiдцiв, вiзьмемо i весь табiр.
Вiн був не такий уже й велеречивий, цей Коврат, зате смiливостi й
рiшучостi йому справдi не бракувало. Не просто ознайомлював свого привiдцю
з тим, що винiс iз вивiдин, запевняв, i запевняв гаряче: слiд робити так i
тiльки так. А ще умiв запевняти. Хан iшов слiдами ре┐ей його й бачив
стезю, котра виведе до наметiв, у яких спочивають ромейськi привiдцi,
видiв, як вiддаленi вони вiд когорт, що протистоять ┐м, кутригурам,
розумiв, що то важитиме, коли кутригури знiмуться поночi i пiдуть на
роме┐в, а вiд ромейських привiдцiв анi згуку, анi вiдгуку. То справдi може
бути звитяга, i неабияка.
- Ти певен, там, де пройшло кiлька вас, пройдуть i десятки, ба навiть