"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу авторагна┐i ближче до ромойського табору, змушував приглядатися, що робиться в
таборi. В тих розглядинах натрапив котрийсь на спокусливу щiлину в лавах супостата й загадався, стаг,ши перед ханом: .iумиг.ии залишили ┐┐ iмператорськi стратити яко спокусу, чи такi┐ не бачать, яка ┐й спокуса? Заверган приглядався до не┐ з узвишшя чи з огира, сходив у доли - i знову приглядався. - Покличте сюди кавхана, - повелiв тим, що були найближче. Сам до пуття не розумiв, чому кличе саме Коврата. Одначе коли вiн над'┐хав i став перед ханом, не мiг не потiшити себе певнiстю: лише Коврат i спроможний здiйснити те, що намислив, якщо його взагалi можна здiйснити. - Бачиш той густо порослий деревом виярок? - Бачу. - Роме┐, з усього видно, не осiдлали його. Приглянься за дня i вивiдай, чи так це, або iншу щiлину знайди в ┐хньому таборi. Вночi ма║ш проникнути тi║ю щiлиною, зата┐тися за спиною когорт i вивiдати, що дi║ться в таборi, яку силу мають стратиги, чи надходить ┐м помiч, куди простують тi, що надходять. Коли це знатимемо, знатимемо й усе iнше: де ждати ромейського нападу, куди вдарити, коли зважимося вдарити першими. Коврат одразу ж, як здалося хановi, не вагаючись, погодився вволити волю привiдцi. I та його ладиiсть неабияк потiшила Завергапа. Радiв кожнiй сотнi, що вiдшукаласьтаки й прибувала чи обiцяла прибути слiдом за гiнцем, i все пильнував та повелiвав, аби пильнували й iншi. "I оме┐, - казав, - вправно володiють мечем, та ще вправнiше пiдступнiстю. Стережiться ┐┐". Кметi не гайнували часу, змiцнювали табiр, ставили, де треба було, сторожу. Проте не вдавалися до хана i не радилися з ханом. Усе, що робили, "Не бiда, - втiшав себе, одходячи до сну, - аби робилося так, як треба". Пiзно заспув, тому й не певен, що спав. Здавалось, тiльки-но забувся, уже й розбудили. - Хане - сказали ута║мнично, - кметь поврат волi║ бачити тебе. Схопився рвiйно й, здавалося, змахнув iз себе тi║ю рвiйнiстю дрiмоту. Булане нiч, i тс, що Коврат зважився будити серед ночi казало все: вiн недаремно ходив до роме┐в. А проте повiдано перевершило всякi сподiванки. - Хане, - сказав неголосно, однак пiднесено й твердо, - к можливiсть заволодiти ромейським табором i без надмiрно┐ кровi. - Такшi малочисольшш вiй? - Нi. Числом ┐х немало. Може, не стiльки, скiльки пас, одначе немало. Iнше нагледiв я, будучи в роме┐в: знаю, де привiдцi табору, як пiдiйти до них i вдарити зненацька. А вiзьмемо привiдцiв, вiзьмемо i весь табiр. Вiн був не такий уже й велеречивий, цей Коврат, зате смiливостi й рiшучостi йому справдi не бракувало. Не просто ознайомлював свого привiдцю з тим, що винiс iз вивiдин, запевняв, i запевняв гаряче: слiд робити так i тiльки так. А ще умiв запевняти. Хан iшов слiдами ре┐ей його й бачив стезю, котра виведе до наметiв, у яких спочивають ромейськi привiдцi, видiв, як вiддаленi вони вiд когорт, що протистоять ┐м, кутригурам, розумiв, що то важитиме, коли кутригури знiмуться поночi i пiдуть на роме┐в, а вiд ромейських привiдцiв анi згуку, анi вiдгуку. То справдi може бути звитяга, i неабияка. - Ти певен, там, де пройшло кiлька вас, пройдуть i десятки, ба навiть |
|
|