"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора - Не полишай мене, муже мiй! - благала не тiльки голосом, усiм ║ством
сво┐м i ще довiрливiш тулилася до Завергана. - Я не те що довго, дня не зможу без тебе. - Кажу ж, ми ще спереча║мося. - Усе зроби, аби подолав кметiв сво┐х i лишився. Хай потiм... Хай колись, як приживуся у вашiм родi та звикнуся до роду, а зараз не полишай, бо пропаду без тебе. - Правда? - Атож. Ти ║диний нинi, на кого можу звiритися, за ким живу i збираюся жити. Не стане тебе - не буде в мене й захисту-опори. - А кревнi? - Вони вiддали мене тобi i тим вiдрiзали вiд себе, сказали: "Вiднинi належиш iншому родовi". - Тодi я тим паче опиратимусь i перечитиму намiрам кметiв. Чу║ш, утiхо моя, тим паче! Мабуть, повiрила, бо ще рвiйнiше нiж будь-коли, обняла Завергана i тим сказала Завергановi: "Ти не пошкоду║ш, що вчинив так. Небо свiдок тому: не пошкоду║ш!" Обiцянка та зробила твердiшим у намiрах та дiяннях i завергапа. Вийшов другого дня перед кметiв i сказав: - Говорили доста. Настав час визначити, що вдi║мго. Хай кожен встане i скаже. Майже повен був: скажуть не те, що хоче, i не тому, що звикли дiяти наперекiр хановi, що забракло па старостi лiт глузду. Випнi не звичка i не глузд, винна убогiсть, котру пустив за кутригурськиii стiл вiтець його та нiчого iншого по вигадав по смертi вiтця, зголосився, не помисливiшi, з кмстями i пристав до поради кметiв: земля кутригурська по може вже прогодувати всiх кутригурiв, слiд шукати iншу. А коли так, вишукаймо серед нас бувалих та мудрих i пошлiмо ┐х у свiти шукати iншу землю - ту, що позбавила б убогостi, винагородила б статками i благодаттю. Воно нiби й так: збiднiв стсiг, не тоiт, що був колись. До всього й лiтн║ сонце смалить нещадно. Хай не щолiта, все ж доволi часто вигорають дарованi землею трави, а не ста║ в степу трави, не ста║ й поживи для комопсi┐, корiв, овець, ширяться пошестi i наста║ падь. Та ба, й посланцi не потiшили знахiдками. Три лiта ходили, вдаючи iз себе калiк перехожих, а виходили мало. "Лiпшо┐ землi, як при Дуна┐, - сказали, - нема║, хаiiе. То не земля - дар Неба. Одна бiда: обсаджена вона. Коли хочемо сiсти на нiй, мусимо йти i брати силою або ж проситися в iмператора в пiдсусiдки. Вiн дозволить оселитися, коли вiзьмемо на себе повиннiсть берегти обводи його iмперi┐ вiд вторгнення слов'ян". Колись засумував би, чуючи такi звiди. Тепер же, пiсля розмов iз Каломелою i сво┐х намiрiв щодо Каломели, збудився втiшено i воспрянув духом: ось тi перепони, що змусять кожного, хто ма║ здоровий глузд, утриматись вiд походу. Бо хто з супротивно мислячих зважиться змагатися з такою силою, як ромейська, кому спаде на думку пiддаватися пiд ромс┐в, бути колонами в них чи й рабами iз вдячностi за те, що дозволять жити на щедрiй злаками землi? Наперед не виривався, ждав, що скажуть кметi. Та не дiждався сподiваного. Слово взяли iншi звiдуни й додали до того, що чули вже вiд |
|
|