"Микола Сиротюк. Забiлiли снiги (Укр.)" - читать интересную книгу автора

робила Ксеня, нi примовки глухо┐ Одарки-шептухи, нi мiкстура, привезена
лiкарем з мiста, нi маслосвяття[1].
Цiлу добу лежав покiйний у церквi пiд засвiченим панiкадилом, весь
обкладений торiшнiм зiллям, калиною, сьогорiчними фiалками, конвалiями.
Безперервно над ним читали псалтир, геть уночi.
Випровадити свого паламаря в останню путь зiбралася майже вся слобода.
Попереду процесi┐ йшли корогвоносцi, пiп, дяк, пiвча. Вiко й домовину
несли на руках. За домовиною ступали засмученi дiти й дружина небiжчика, а
позад них ворушилась довжелезна строката линва - дiди, баби, молодицi,
чоловiки, пiдлiтки...
На цвинтарi линва поволi згорнулась, щiльно оточивши щойно викопану
яму. Старенький пiп, поволi розмахуючи кадилом, проказав похоронну
молитву:
- Упокой, господи, душу усопшого раба твого Арсенiя, прости всi
согрiшенiя його, вольная i невольная, даруй йому царство небесне. Со
святими упокой, Христе, душу раба твого, iдеже н║сть болiзнь, нi печаль,
нi воздиханi║, а жизнь безконечная...
Потiм пiвча виконала заповiт Арсена - свого давнього вчителя-регента.
Над цвинтарним черешником та вишняком, закосиченим бiлим цвiтом, сумовито
покотилося:

Ой доля людськая - доля ║сть слiпая!
Часто служить злим, негiдним i ┐м помага║.
Добрi терплять нужду, по миру товчуться,
I все не в лад ┐м приходить, за що не вiзьмуться.
До кого ж ласкава ся доля лукава,
Такий живе, як сир в маслi, спустивши рукава.

Над ямою стоять, спершись на лопати, Кузьма Одновухий та Iван
Огнивенко, що готували сво║му товаришевi довiчну оселю. Мiж ними лежить
молоденький дубчак, якого посадять в Арсеновiм узголiв'┐. Тяжка скорбота
хита║ться в ┐хнiх очах, а вони стиха пiдтягують пiвчiй:

Без розуму люди живуть в свiтi гарно,
А з розумом, та в неволi, вiк проходить марно.
Ой доле людськая, чом ти не правдива,
Що до iнших дуже гречна, а до нас спесива.

Слобожани, витираючи сльози, прощаються. Iдуть, iдуть, цiлують складенi
на грудях руки покiйного, хрестяться, зiтхають...
Пiдступила до труни Олеся, схилилась, поцiлувала батькове воскове чоло
i стала обiч. Так само зробили Павло й Михайлик. Малу Марiйку пiднесла
Дарина Огнивенчиха. Але дiвчинка не цiлувала, вона торкнула чорнi вуса й
попросила:
- Вставайте, татуню, до церкви пiдемо.
Ксеня не могла нi плакати, нi прощатися. Стояла, наче замовлена, навiть
з сухими очима. Тiльки як пролунала "Вiчная пам'ять" i вiко грюкнуло -
впала на труну, обхопила ┐┐ руками i заридала:
- Арсене, Арсеночку! На кого ти покинув нас?! Обiзвися, скажи хоч
словечко, дай порадоньку! Чому мовчиш? Чого так рано йдеш вiд нас? Вiдкрий