"Микола Сиротюк. Забiлiли снiги (Укр.)" - читать интересную книгу автора

очi, поглянь, скiльки зiбралося до тебе...
Не витримав старенький батюшка - теж заплакав.
- Куди збира║шся, куди виряджа║шся? - не втихала Ксеня. - Нащо темно┐
хати забажав? Туди ж вiтер не вi║. Туди сонце не грi║. Туди й дзвони не
дзвонять, туди й люди не ходять. Та як же я до тебе ходитиму, та _як з
тобою говоритиму? Ой устань, порадь, моя дружинонько, як нам у свiтi жити?
Жiнка Кузьми обняла подругу за плечi.
- Не ридайте, Ксеню. То все вiд бога. Вiн, милосердний, дав, вiн i
забрав...
Приголомшена лихом вдова не чула поради:
- Коли ж менi, моя дружинонько, тебе дожидати? Коли столи застеляти? Чи
на рiздво, чи на Великдень, чи на святу недiленьку? Звiдки виглядати - чи
з гори, чи з долини, чи з високо┐ могили, чи з глибокого яру, чи з
далекого краю? Будуть, моя дружинонько, сади розцвiтати, будуть зозуленьки
кувати, соловейки щебетати, будуть менi, нещасницi, жалю завдавати. А я
вийду за ворiтечка та й буду питати: ви, зозуленьки сизесенькi, соловейки
малесенькi, ви високо лiта║те та далеко бува║те, то скажiте-повiдайте, чи
не чули, чи не бачили мо║┐ дружини вiрненько┐? Як бачили, похвалiтеся, як
побачите, поклонiтеся...
п┐ насилу одiрвали. Розпушена земля сiйнулася з багатьох рук на
домовину, спущену в яму. Навперемiш з землею падали срiбняки, мiдяки,
кетяги калини...
По часi над свiжим горбком забiлiв високий дубовий хрест, облямований
вiночком з живих квiтiв, а за сажень вiд нього звiвся дубчак, сумно
схиливши сво║ тоненьке вiття.
Жива линва знову розкрутилась i поповзла в село. Люди ступали мовчки,
несучи в очах i грудях важку скорботу.
Ксеня поверталася з цвинтаря уже присмерком, ┐┐ вели пiд руки Огнивенко
й Одновухий. Лише зрiдка перемовлялись скупими словами.
В хатi на них чекали сусiди та найближчi родичi, а на столi -
поминальна вечеря, улаштована коштом церкви. По кутках господи
пiдслiпувато блимали лойовi свiчки, пiд божницею - лампадка.
Панотець кволим охрестям поблагословив трапезу. Трошки одпив з чарки,
понюхав окра║ць пахучого хлiба.
- Хай царству║ та нас вигляда║. Всi будемо на тому свiтi, усi станемо
на правий суд Всевишнього. Витер хусточкою старечi очi.
- Довго та ревно тужитиме наш храм за сво┐м дбайливим паламарем. Не
скоро придба║ такого Пушкарне, завжди згадуватиме його добрим словом.
Чесний, справедливий i душевний був Арсен. Багато i менi допомагав. Не
знаю, чи й зможу служити без нього. Завжди першим одчиняв церкву, а
покидав останнiм.
- Останнiм, - залилася слiзьми господиня. - Додому, бувало, не
докличешся, не дозовешся. Все там, там, усе помiж людьми, без обiду, без
крихти в ротi. Не раз казала йому...
- Не вбивайтеся, Ксеню, - заспокою║ Кузьма Одновухий. - I себе не
марнуйте, у вас же дiти малi, треба ┐х якось до пуття доводити. Мiж сво┐ми
не пропадете. Ми з Iваном викосимо жито вам, i дров на зиму привеземо, i
хату новими снiпками переши║мо.
- Авжеж, авжеж, - докида║ Огнивенко. - Не дамо загинути. Та й громада
ж...