"Микола Сиротюк. Забiлiли снiги (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- I смотритель бере?
- Хапа║, аж облизу║ться, як голодний пес. Тут здавна така заведенцiя:
не пiдмастиш, кажуть, - не по┐деш. А ти збира║шся сам перелазити з класу в
клас?
- Спробую.
- Очкура добре зав'яжи - штани згубиш.
- У нас нема гостинцiв.
- Доведеться рокiв десь отак три-чотири сидiти в пiдготовчому...
- А ти скiльки сидiв?
- Казав же - два. I на третiй залишали, але влiтку батенько нарештi
взявся за розум, трохи пiдмастив.
Дзвоник перебив розмову. Уже йдучи до класу, Грицько спитав:
- Пiсля урокiв пiдеш зi мною?
- Куди?
- На ярмарок.
- Чого?
- Може, потягнемо якусь гич.
- Що-о?
- Там такi бiлi буханцi, ковбаси, горiхи...
- Не маю жодно┐ копiйки.
- Я також не маю. I не треба. Поцупимо.
- Красти?
- Усi крадуть. Iнакше з голоду ноги протягнеш Бабера сидить, роззявила
хавку, слуха║, як жебрак лазаря спiва║, а ти - хап медяник... Ми торiк
весною i свою комору обшаломонили. Ото смiху було! Нажерлися по саму
зав'язку, бiгунка декого напала. Спектор довго розшукував злодi┐в, догори
ногами перевернув увесь наш корпус, смотритель викликав городового, але
всi вони схопили шилом патоки... Пiдеш?
- Нi, - вiдповiв Павло.
- Ну й здихай, коли такий пришелепуватий.
Як i щодня, перший урок почався молитвою. Стуливши долонi перед собою,
учнi навстоячки тягнули за вчителем:
- Царю небесний, утiшителю, душе iстини, iже всюди сий[2] i вся
iсполняяй, сокровище благих i жизнi подателю. Прийди i вселися в ни[3], i
очисти ни од всякiя скверни, i спаси, боже, душi нашi.
Данило Петрович звелiв учням сiсти, пiдiйшов до столу i схилився над
розгорнутим класним журналом.
- Хто вiдсутнiй?
- Проценко та Бодяк, - вiдповiв староста, якого по старiй бурсацькiй
звичцi називали цензором.
- Чому?
- У Проценка живiт болить, а Бодяк роздягнений.
- Бодяк сво║коштний?
- Нi, казеннокоштний.
- Iнспекторовi говорили?
- Говорили. В училищнiй коморi нема жодно┐ свитки.
- А старi бурки?
- I бурок нема, позавчора ще була одна, та вiддали Грицьковi
Любинському з другого класу.
Данило Петрович заклопотано почухав сиву скроню.