"Микола Сиротюк. Забiлiли снiги (Укр.)" - читать интересную книгу автора

слободi. Бiлi хати пiд житяними або очеретяними стрiхами, на стiнах
пiвники понамальованi, вiкна обведенi синькою. Хворостянi тини, дощатi
ворота. В подвiр'ях - вишнi, черешнi, яблунi, грушi, квiтники.
Нема нiчого незвичайного. Невже й не буде? Що ж розкажеш Михайликовi та
Марiйцi? А вони ж спитають. Може спитати й Тишко. Йому пiвтора року, i вже
гарно балака║. А хiба Антiн не клянчитиме розповiсти?
Згодом вибрались на широку вулицю, i перед хлопчиною почало з'являтися
те, чого досi не бачив, - великi _дерев'янi та кам'янi будинки з високими
й широкими вiкнами. Вони не побiленi, не обгородженi, якiсь насупленi,
похмурi, наче сердитi на людей, що проходять байдуже повз них. Далi
потяглися лавки, магазини, трактири, за┐зди, перукарнi. Полюднiшало.
Мiсто.
Довго розшукувати бурсу не довелось. Вона розташована обiч церкви. Вся
обгороджена парканом. Мiцна брама замкнена. Бiля хвiртки стояв добре
вгодований хлопець, у якого вже сiялись вуса. Видно, вартував.
- Чого треба? - непривiтно перегородив дорогу.
- В школу ось привела, - показала Ксеня Григорiвна на сина.
- Звiдки?
- З Пушкарного, коли чув.
- Земляки, виходить, - пом'якшав хлопець.
- А ти ж з якого села?
- Недалеко вiд вашого, з Полiвки.
- Чий?
- Дяка Любинського.
- Знаю. Славний чоловiк. Як звешся?
- Грицько.
- Тут учишся?
- П'ятий рiк, - вiдповiв, закопиливши губу.
- Скiнчив уже?
- Нi. У пiдготовчому класi сидiв два роки, два в першому, а тепер
починаю другий.
- Чого ж так поволеньки?
- Та... Не дають ходу, - скривився Любинський, але враз повеселiв. -
Нема куди квапитись. Тут...
- Кому можна вiддати заяву?
- Iдiть до смотрителя.
- Де його знайти?
- У флiгелi.
Смотритель сидiв за столом, на якому лежали срiбний хрест, кадильниця
та купка воскових свiчок. Був такий опасистий, що чорний пiдрясник на
ньому, здавалось, от-от трiсне. Очi - булькатi, на потилицi телiпа║ться
миршава кiска. Павло мало не розсмiявся.
- Що скажете? - поспитав.
- Хочу сина вiддати до вас, праведний отче.
Смотритель вибрався з-за столу, пройшовся з кутка в куток, озирнув
торбу за плечима прохачки, босi ноги жiнки та хлопчини i знову грузько
всiвся.
- Не прийму, - проказав, як одтяв.
- Чому?
- Пiзно.