"Микола Сиротюк. Забiлiли снiги (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Ну скажiть, бачили?
Вчителька довго мовчала. I сказала нарештi:
- Соцiалiсти - це тi люди, якi хочуть, щоб народ краще жив. Аби ви не
ходили босi й голоднi...
- А де вони ║? Багато ┐х?
- Вони ║ всюди, скрiзь, - вiдповiла. - пх, може, поки що й не дуже
багато, але згодом...
Ось i два дуби. Хлопчики захвилювалися.
- Оксано Петрiвно, - прохопився Антiн. - А ви де вчителюватимете?
Скажiть, ми влiтку прийдемо до вас.
Учителька журно всмiхнулась.
- Нi, любi мо┐, до мене не прийдете, бо ┐ду я далеко звiдси. Мене
зовсiм звiльнили i не дають бiльше школи... Але це не бiда, робота десь
знайдеться... Ну, дорогi мо┐, гайда додому. Пообiцяйте менi добре вчитися.
Обiця║те?
- Обiця║мо!

8_

Така довга й далека мандрiвка випала Павловi вперше. Ранiш ходив тiльки
в Старосiлля. Там усе просто. Минеш сусiдський город, скотишся похилим
пагорбом у долину, перепливеш рiчку - i перед тобою зав'юниться
кривульчаста стежка аж до хати дядька Кузьми. Нею, тi║ю стежкою, можна йти
геть напомацки, вдень i вночi. Не раз, повертаючись додому, навмисно
зажмурювався або насував шапку на очi - i не збивався, навiть на крутих
поворотах.
Тут же легко збитися, заблукати: кiлька сiл уже поминули, а перехресних
та навскiсних дорiг - i не злiчити. Поля, дороги, села, люди - все нове,
невiдоме. I цiкаве. За пiвдня стiльки свiту побачив, а ще ж попереду
скiльки!
Матвiй торiк хвалився - ┐здив у Рясне. Разом з батьком i Тимохою
Щербаком ходив по ярмарку, по крамницях. Обiдав у трактирi, ┐в молочну
кашу з бiло┐ миски блискучою ложкою, яка дуже пече в губи. Пив солодкий
лимонад, купив свистуна, схожого на пiвника з полив'яним хвостом. Дурна
мазниця. Ярмарок, крамницi, блискуча ложка, лимонад...
Подума║ш - Рясне! Побудь ти в Охтирцi, отодi й похвалишся. А Павло
сьогоднi таки буде в нiй. I не лише сьогоднi. Бо стане бурсаком. Бурсак!
Не якийсь там пушкарнянський школяр, попихач Обухiвського...
- От уже, слава богу, й мiсто, - показала мати рукою, коли вибралися на
горбовину.
Павловi очi нараз спалахнули й розбiглися по видноколу, намагаючись
охопити все зразу - i вогнесяйнi банi церкви, i вихрястi садки, i темнi
покрiвлi будинкiв.
Та скоро вони, очi, згасли, а лице спохмурнiло. На тобi - мiсто. Чувши
про нього, мрiяв побачити якусь дивовидь. А перед тобою - звичайнiсiньке
село. Як i Пушкарне, як i Старосiлля, як i тi, що проходили, хiба, може,
бiльше...
Проти крайнього подвiр'я спинились - бiля криницi з високим журавлем та
новою баддею. Перепочили, напилися холодно┐ води i пiшли далi.
Павло таки не знаходив дивовидi. Тут майже все таке саме, як i в рiднiй