"Микола Сиротюк. Забiлiли снiги (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Спробуй не послухати. к такi, що повезли б, та не мають чим. Але
нiчого. Треба дибати лише до Рясного, а там можна знайти пiдводу. Ти пiдеш
з нами?
Павло глянув на кущик жоржини - i радiсний вогник блимнув у його очах.
- Звичайно. Гукнiть мене.
Прокинувся рано-раненько. Марiйка ще спала, Михайло бавив Тишка.
- А де мати й Олеся?
- Пiшли в Старосiлля панську картоплю копати, - вiдповiв брат.
Павло пiдiйшов до столу, дiстав з-за образа Миколи-чудотворця згорнутий
у дудочку аркуш червоного паперу. Взяв ножа i вийшов з хати. Надворi було
свiжо i тихо-тихо. Край неба зашарiвся.
Пiдступив до жоржин. Вмитi росою, квiти були напрочуд гарнi. Йому
навiть здалось, що вони привiтно кивнули сво┐ми голiвками.
- Пробачте, це ж для вчительки, - тихо мовив.
Зрiзав квiти, склав у букет i обгорнув його папером.
З вулицi долинуло:
- Па-а-вле!
- Iду-у-у!
- Жоржини? - здивувалися хлопцi.
- Для Оксани Петрiвни.
- Зрiзав?
- Не всi. На насiння залишив.
Хлоп'ята взяли пiдтюпцем. Коли прибiгли до хати, де пiсля звiльнення
жила Оксана Петрiвна, бiля ворiт уже стояв Кузьма Одновухий зi скринькою
на плечах. Скоро з хати вийшла вчителька. Павло, ступивши назустрiч ┐й,
тремтячою рукою простягнув букет.
- Оксано Петрiвно! Вiзьмiть, - поглянув на товаришiв, що пiвколом
оточили його. - Ми так вас... - i затнувся, згубивши потрiбнi слова.
Учителька взяла квiти, обняла Павла.
- Спасибi вам, мо┐ дорогi. - На ┐┐ очах виступили сльози. - Це
найдорожчий дарунок. Жоржини - мо┐ улюбленi квiти...
Рушили гурточком. Як проходили повз церкву, Павло побачив над брамою
двi голови - нового попа та старого Колупая, але нiчого не сказав i ближче
пiдiйшов до вчительки.
Ось i крайнi хати слободи. Зупинились.
- Вам пора вертатися. О, я й забула, - брови Оксани Петрiвни трохи
нахмурились. - А чому ви не в школi сьогоднi? Матимете вiд учителя.
- Не матимемо, - за всiх сказав Павло. - Ми його не бо┐мося. Я вже не
пiду до школи. Так i мама сказали. Оксано Петрiвно, дозвольте нам пройти
ще трохи, хоча б отуди, - показав на два дуби ген-ген при дорозi.
- Тiльки не далi, добре?
Знову рушили. По хвилi вчителька запитала Павла:
- Чому не пiдеш у школу?
- Щоб знову побив? Я ненавиджу того патлатого, хай вiн провалиться!
- Павлику, Павлику, - журно похитала головою вчителька. - Хiба ж до
школи ходять задля вчителя?
- Оксано Петрiвно! - перебив Павло. - Скажiть, хто такi соцiалiсти? Ви
бачили ┐х?
Учителька вiд подиву аж зупинилась. Глянула на Павла, на хлопчикiв.
- Чому ти про це пита║ш?