"Микола Сиротюк. Забiлiли снiги (Укр.)" - читать интересную книгу автора

приходив до пам'ятi, розказувала йому казки або спiвала пiсень. Спiвала,
втираючи гiркi сльози:

Ой вийду я на могилу,
Могила висока,
Подивлюся на долину,
Долина глибока.
А по тiй долиноньцi
Буйний вiтер вi║...
Ой, зда║ться, не журюся,
Само серце млi║...

Приходила до хворого стара Одарка. Качала крашанку на головi, давала
зiлля-вiдвороту, тихо шамотiла:

Бiг пес через овес - заросився,
Вибiг на дорогу - обтрусився.
Не було шкоди вiвсовi,
Не було лиха й псовi...
Хай не буде слабостi Павловi...

У середу трохи полегшало. Почав ┐сти хлопець i спокiйнiше спати. Лежав
худий, марний, в очах - сум. Тiльки iнодi колисав Тишка:

Ой ходить сон коло вiкон,
А дрiмота коло плота.
Пита║ться сон дрiмоти:
Де будемо ночувати,
Кого будем сповивати?..

Якось надвечiр, коли Павло крiзь шибку милувався жоржинами, забiг
Антiн.
- А зна║ш, - розповiдав товариш, - Обухiвський уже живе в Колупа┐в.
Прогнав Кузьму зi школи. Зараз у нас топить груби i замiта║ церковний
сторож. А Матвiй зовсiм задер носа. Похваля║ться всiм, що то його тато
разом з попом вигнали Оксану Петрiвну. Оксанi Петрiвнi нiби вже не дадуть
школи, бо вона проти царя. Чув я, Обухiвський попував у Краснопiллi.
Кажуть, бив людей прямо в церквi. П'яний навiть божу службу правив...
Павло слухав мовчки, не зводячи очей з квiтiв, позолочених сонячним
промiнням. Коли Антiн вибалакався, запитав:
- Оксану Петрiвну бачив?
- Авжеж. Сьогоднi ходила до Кузьми у Старосiлля. Просила помогти ┐й
добратися в Охтирку, - зiтхнув Антiн. - Ми всi дома плакали...
- Коли ┐де?
- Завтра раненько. Дорога далека, поки дойдуть...
- По┐хати можна.
- А як по┐хати, коли пiп усiм звелiв у церквi не приймати Оксану
Петрiвну навiть у хату. Матвiй нахвалявся: хто повезе ┐┐ до мiста, тому
тато покаже, де раки зимують.
- I його слухають?