"Василь Шевчук. Григорiй Сковорода (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Як пообiдали i валка рушила, обсiли душу вагання, сум нiви. Хто там, у
Ки║вi, його чека║ пинi? Товаришi-спуде┐ розлiзлись досi по Укра┐нi або й
по всiй державi, вiд Запорожжя до моря Бiлого... Наставники не полюбляли
його за рiзкiсть суджень i неповагу до букви, догми, перед якими вони
схиляли голови... В Санкт-Петербурзi ж... Там Ломоносов. За кiлька рокiв
туди при┐дуть iз Лейпцiга колишнi друзi Грицько Козицький i Миколай
Мотонiс - куди ж ┐м ще податися...
- Вйо, вйо, соколики! - пiдганя║ сво┐х мишастих старий Ничипiр. Лiтами
вiн не старий, а з виду вже майже дiд. По бурiй ши┐ в нього стiка║ пiт.
Брудну сорочку ворушить вiтер, що пiдганяв валку i котить куряву кудись до
Ки║ва, де на далекiм обрi┐ чорнi║ хмара. Химерний вiтер - дме не вiд
хмари, а проти не┐...
Поволi думки вертаються до Петербурга й Ки║ва. Спокуса завжди
зваблива... Хороми швидше впадають в очi, анiж убога хата... Та не в
хоромах - у волi щастя! Козак - як вiтер, куди схотiв, туди й полинув
степом!.. Та i кого вiн у тiй столицi вчитиме? Синкiв дворянських. Кому
вiддасть свiй многотрудний взяток, який збирав, немов бджола, на неозорiм
полi людсько┐ мудростi? Iмператрицi, панству... А гречкосi┐, смерди нехай
покiрно, як тi воли, стромляють в ярма сво┐ чубатi голови, вже й не
гадаючи, що ║ на свiтi, крiм борозни, i степ, i воля, i гостра шабля, i
фiлософiя?!
Ой коню мiй коню,
Золотая грива... -
заспiву║ Ничипiр знову, бо вiн не може без пiснi жити,
як без повiтря.
Сковорода заплющив очi - i напливло дитинство...
...Так пахне грушами, пташками, хмарами. Достиглi дулiмов золотавi
краплi, звисають iз вiття. Кричать на цiлий свiт вiд радостi, перепурхують
iз куща на кущ пухнастi пташенята. А ген високо в небi пливуть кошлатi
копицi сiна...
Маленький Гриць бере сопiлку в губи, i та спiва║, смi║ться, плаче.
Спiва про батька, що повернувся з походу в гори. Смi║ться з брата Степана,
який учора залiз на батькового коня i гепнув з нього, гукнувши козацьке
"пугу, пугу!". А плаче вона за Дiдом, який цiкаво й страшно розказував про
напад шведiв, про оборону Чорнух од ворога i смерть у полум'┐ останнiх
мужнiх захисникiв...
Гриць поверта║ться у бiк села i нiби бачить, як гоготить, пала║ церква,
в якiй закрилися напiвживi, в бою порубанi, але не скоренi козаки. Бачить
могилу дiдову, i хрест на нiй, i квiточки барвiнку...
- Дивись, дивись! - гука Степан i пролiта║ мимо на вороному. Таки
навчився! Сорочка в нього напнулася од вiтру, в очах iскриться щастя.
Провiвши очима брата, малий ляга║ долiлиць i почина║ мрiяти.
Трава густа, висока. Коли крiзь не┐ дивишся на степ, на Многу, що
де-не-де поблиску║ мiж очеретом, то уявити зовсiм не важко, що ти
дорослий, i на конi, i з шаблею... Або з бандурою... Неквапно ┐деш полем i
гра║ш, гра║ш... А запорожцi слухають, а ковила хлюпочеться, неначе рiчка в
повiнь... Кiнь пiд тобою не вороний, не сiрий, а золотий, той самий кiнь,
що потонув десь там у рiчцi, коли ще многа була глибока, чиста й по нiй
плавали козацькi чайки...
- Грицьку-у! Грицьку-у! - гука║ мати з двору. - А йди обiдати!