"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

погляд до вчительки, яка переступала класний порiг.

7

Володимир був ще й досi ошелешений вiд вихору, який несподiвано залетiв
до його нового помешкання. Той вихор утiлився у високу й дивовижно худу
жiнку, яка, наче птах, прилетiла сюди бозна-звiдки. Був це, можливо, й
справдi Вiтер, котрий гуляв по полях та лiсах, набравшися духу земного й
сили небесно┐. Часом йому хотiлося отак пожартувати: прийти й спантеличити
когось, ставши жiнкою чи ж чоловiком, а тодi дивнi речi кояться там, де
вiн спустився: рух там i сновидьга, заповзяття i неспокiй.
Зараз Володимир сидить серед свого напрочуд просвiтлiлого мешкання,
навколо починають плестися сутiнки; Вiтер прийшов був сюди iз щiткою, iз
горням, повним бiло┐ глини, миттю обмахав почорнiлi стiни й стелю, потiм
вимiв смiття i вимив пiдлогу, ще потiм настелив на стола стареньку церату,
обтер лiжко, i за мить те лiжко освiтилося латаною, але дивовижно чистою
бiлизною. Через кiлька хвилин скло на вiкнах стало ясне й прозоре -
Володимир тiльки й мiг, що розвести руками.
- Чим же я можу вiддячитися? - спитав вiн.
- А тим, що не будете нам на головi сидiть, як директор, - сказала
трохи загостро Олександра Панасiвна i так гримнула за собою дверима, що
Володимир остаточно повiрив: гостював тут, у нього, справдi Вiтер,
чарiвний навiйло-характерник. Йому стало тепло на серцi, i вiдчував вiн те
тепло потiм ще не одну годину, сидячи серед казково омолодженого
примiщення на ║диному розхитаному стiльцi. Крiзь вiкно вливалися пахощi
вечiрнiх квiтiв; захiд уже пригасав, а вiн не мiг одвести погляду вiд
тендiтного й мерехкого свiтла - блiдло воно на очах й покривалося
синюватою млою. Червоне в тiй iмлi густо малиновiло, але й це тривало
недовго: вже тiльки невелика бордова смужка лежала впоперек неба, наче
загублена Вiтром червона хустка.
Олександра Панасiвна погукала дiтей, i Володимир здригнувся. Голос був
рiзкий, трохи гортанний, i називав вiн одне, друге й п'яте ймення.
Володимир мимохiть пiдiйшов до вiкна i побачив у срiбних сутiнках високу й
худу постать - до не┐ збiгалися звiдусiль дiти: одне, друге, п'яте.
Оточили матiр i закричали, замахали руками. Олександра Панасiвна обiйняла
за плечi старших i повела ┐х до хати, решта посунула за нею, а найменше,
п'ятирiчне, спинилось у дверях, озирнулося на свiт, вiд якого ховалися, й
заплеснуло за собою дверi.
Дивився на той дiм, так густо заселений дiтьми, були в ньому вiдчиненi
вiкна, i в них мигали дитячi голiвки i вилiтали раз по раз високi, дзвiнкi
голоси.
Не витримав свого затворництва, вийняв з речового мiшка кiлька банок
тушковини, загорнув у газету й вийшов надвiр. Зустрiв його тут тихий
легiт, заворушив каштановим листям, i впав пiд ноги недозрiлий каштан. Так
само впав пiд ноги недозрiлий каштан i Галi, яка впорала хатню роботу i
мовчки сидiла з бабою та сином на ганку.
- Менi зда║ться, коли я помру, - сказала спокiйно стара, - буде
такий-от вечiр й отака тиша стоятиме навдокiл.
- У нас завжди така тиша! - засмiялася Галя. - I не треба, мабуть,
бабцю, забивати собi голову думками про смерть...