"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Сиджу цiлими годинами сама, - мовила стара. - Скiльки думок налазить
у голову!..
- Про що ж ви таке дума║те? - дзвiнко запитався Хлопець.
- Я, дитино, думаю про все, - сказала стара й завмерла на мить,
погасивши погляд. Сидiла темна й маленька, одне око ┐й сльозилося, рот
трохи вiдслонився, показуючи пеньки зубiв, i Хлопцевi здалося, що вона
мусить знати бозна-скiльки та║мниць, оця його прабаба.
Ходила навколо ворухка i справдi нерушена тиша, а в нiй сюрчав один
тiльки цвiркунець. Це засiяло раптом Галину душу печаллю, такою ж чистою,
як цей вечiр, i голубою, як смужка на овидi. Пiдняла каштановий плiд i
почала сколупувати з нього шкурку. Всерединi були свiтлi зерна, поклала ┐х
на долоню й задивилася.
- Дай менi! - попросив Хлопець.

Вiддала йому зерна, i вiн пiдкинув ┐х угору.
Тодi обiзвалося з десяток цвiркунiв, начебто й чекали того Хлопцевого
сигналу, - засюрчали й заспiвали.
- А менi часом зда║ться, - сказала Галя, - що свiт кiнча║ться на цих
горбах...
Хлопець присвиснув, йому уявилося, що здалеку, з тремкого i ще
прозорого сутiнку, проступила клубеняста постать в убраннi мандрованця.
Повернулася до нього й усмiхнулася, змахнула палицею й поманила рукою.
Стара мовчала. Була темна й важка, сiра й нерушна. Лице ┐┐ закам'янiло,
а очi погасли. Дивилася морочно, як плететься над рiкою сiра пелена
смерку, i не бачила, зда║ться, нi смерку того, нi рiчки. Зорила на темнi,
порослi лiщиною горби i не бачила ┐х. Бачила тiльки маленький клаптик
землi, вщерть засипаний квiтами, густо освiтлений сонцем i начебто
вийнятий iз цього простору. Гуляла на тiй галявинi чарiвна дiвчинка з
бiлим песиком: песик ┐┐ наздоганяв, а вона втiкала.
Галя зирнула на стару, i темний острах спалахнув у ┐┐ серцi: побачила в
┐┐ очах непроглядну темiнь i вiдчула подих чорнезного вiтру...
Хлопець зiстрибнув з ганку й почав шукати закиненi в траву каштани.
Коли ж звiвся, колiна на його штанах були мокрi, а в руках вiн тримав
свiтлi клубочки...
Володимир переступив порiг i спинився. В кiмнатi довкола столу сидiло
п'ятеро дiтей i височiла серед них висока й неймовiрно худа постать.
- Вибачте, - сказав вiн. - Я оце побачив ваших дiтей... - Вiн знiтився
й замовк. - Вибачте, - сказав вiн ще раз i поклав на шафку свiй пакунок. -
Це маленький гостинець дiтям...
Подивився зi страхом на ту худу й високу, бо здалося йому, що вона
зiрветься й прожене його разом з недоладним його дарунком. Але вiд столу
дивилася на нього зовсiм iнша жiнка. Великi, добрi й теплi очi привiтали
його, i вiн раптом почав пригадувати, що десь ┐х бачив. Було це дуже
давно, iще там, за вогняним рубежем, яким стала для нього i всiх людей
вiйна, побачив себе в цьому-таки мiстi, тiльки на iншiй вулицi - ця значно
старша за нього жiнка була тодi така, як вiн тепер, несла вона на руках
дитину, а поруч ступав широкоплечий, майже чотирикутний чоловiк й був коло
не┐, високо┐ й тонко┐, як кремезний гриб. Володимир дивився тодi на цю
трохи незвичну пару: Санчо Панса й Дон Кiхот, подумалося йому тодi - жiнка
ця була негарна на обличчя. Отак i йшли вони тодi по вулицi, зовсiм не