"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Поки до┐лися кози, вiн сидiв на верандi, густо заплетенiй крученими
паничами, i щось писав у великiй бухгалтерськiй книзi. Лiтери випливали
з-пiд олiвця химернi й кострубатi, заповнюючи листок вiд краю i до краю;
Iван дивився на них через накладенi на очi окуляри i чи вiд того, що
навколо пахли квiти, чи, може, мав вiн такi окуляри, бачив мiж тих
корячкуватих знакiв зелену траву й струмок, чув шелест листя i спiв
невiдомого птаха. Дивився на вигадливi лiнi┐, якi сплiтали на землi
свiтлотiнi, i не мiг надивуватися з ┐хньо┐ гри та руху.
Марiя в цей час до┐ла кiз. Сидiла посерединi зарослого шпоришем
дворика, i бiле пахке молоко прискало в емальовану каструлю. Шумувало в
нiй та пiнилося, начебто сiк той iз трави й листя, що його випили тварини
за день, ще й досi нуртував. Кози позирали вряди-годи на господиню й
чекали черги, а коли Марiя вiдпускала видо║ну, до не┐ притьма прискакувала
друга. Старий позирав на них з-за окулярiв, вiдриваючись на мить од
писання: двiр, наповнений бiлими тiлами, зелена, аж соком прискала, трава,
навдивовижу знайома й рiдна жiнка i сухий прискiт падучого молока - все це
вiдбивалось у його окулярах, i, може, вiд того нового зображення, що
випукло завмерло на його скельцях, бачив старий вже iнше. Бачив землю,
залиту зеленню й таким-от молоком, - витворювала бiлий сiк i перетворювала
його в молоко. Називав подумки знайомi трави, дерева та бур'яни, i тi
приходили до нього. Кiлька загулялих бджiл пили мед з кручених паничiв,
якими обросла веранда, - бачив незвично побiльшенi тiла цих бджiл i
стежив, як у ┐хнiх прозорих тiлах працюють ледь виднi насосики. Пульсували
й ходили, наче важелi й шруби невiдомо┐ машини, бачив, як збира║ться в
┐хнiх тiлах мед, начебто народжувався це плiд. "Ось воно, ┐хн║ молоко", -
думав вiн, а там, серед двору, все ще обступали господиню нетерплячi кози,
зводили вгору писки й благали, запалюючи червонi вогники язикiв. Каструля
доливалася - все це було залито вечiрнiм сяйвом у малинових пiвтонах;
заспоко║нi кози лягали серед двору i опускали втомленi голови. Старий на
верандi розумiв ┐хню втому - в ┐хнiх очах довмирали останнi iскри
величного заходу: сонце вже розчинилося, мов пiгулка, i розтеклося по
цiлому небi, запаливши його, як велетенське горнило.
Старий дописував останнi слова, якi народилися в ньому сьогоднi, вiн
писав про спокiй вечiрнього неба i про тишу, яка налива║ться вечорами у
людськi душi. Здавалося, вiн сам пасся цiлий день, як i його кози, i
набралося в нього того ж таки соку, яким багате все живе бiля широкого
вогнища заходу; може, тому, коли вiдкинувся на спинку лозового крiсла,
тихий жаль поплив йому iз серця. Шкодував, що плiд його такий блiдий та
мiзерний, що вiн тiльки йому доступний i промовля║. Олiвець випав iз його
стомлених пальцiв. Сидiв коло столу, заплющившись i змiзернiвши, зовсiм
так само, як звiльненi вiд тягаря його кози. Марiя зупинилася на вступi до
веранди, несучи каструлю, повну зшумованого молока; вона побачила зовсiм
знесиленого дiдуся, який сидiв iз заплющеними очима i з блiдим, як те ж
таки молоко, обличчям, - вмирали на ньому останнi вiдблиски вечiрньо┐
заграви.
- Iване! - покликала тихенько. - Чу║ш, Iва-а!..
Вiн розплющився, i вона зрозумiла, за що любить цього не зовсiм
збагненного чоловiка: очi його були зовсiм такi, якi бачила у
першокласникiв, коли вперше сiдали вони за парти i вперше засвiчували