"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Треба було зайти спершу до мене! - вiдрiзала жiнка.
Пройшла повз них, начебто й справдi були вони в чомусь винуватi, i
зайшла до директорського примiщення. Чоловiки тюпали покiрно слiдом,
керованi незрозумiлою силою, що струмiла вiд не┐.
- Чого стали? - роздратовано повернулася вона. - Виносьте швидше цей
хлам, i я тут приберу...

5

Високий сивогривий чоловiк iшов неквапно берегом, спираючись на
розкладний стiлець. Перед ним поважно ступало з десяток кiз, Володимир
побачив зi свого вiкна розумне й шляхетне обличчя старого - i вiн, i кози
немов пливли над зрiзаним берегом. Чоловiк був задуманий, i, здавалося, не
вiн вiв отих кiз, а вони його. Вряди-годи мекали, повертаючи писки до
господаря, а що вiн не зважав, iшли далi, покивуючи. Здутi ┐хнi вим'я були
повнi молока; велике густожовте сонце спинилося над найвищою горою,
бiльшало й наливалося червiнню. Кривава барва розтеклася по рiчцi, i та
раптом затрiпотiла, замигтiла й заграла. Зрушена тi║ю змiною, виривалася з
води й пiдстрибувала притьма вгору риба - ковтала чудове i хмiльне вино...
П'яна й запаморочена, падала назад у воду i гуляла, крутилася й
витанцьовувала риб'ячi сво┐ танцi. Кози йшли та йшли i чим ближче
пiдходили до свого дому, тим млоснiше й важче ставало ┐м нести розбухлi
вим'я, зорки вiд того розпливались у ┐хнiх очах i заповнювали очницi.
Мекiт ┐хнiй пiд той час ставав також iнакший, солодкий та прохальний, бо
вже марилася ┐м та хвилина, коли до них доторкнуться ласкавi руки -
вiддадуть тодi набрану за день бiлу кров трави й листя. Червоний захiд
запалив у ┐хнiх очах ще й по двi iскри, i доки догоряли, доти йшли вони,
ведучи за собою задуманого i наче слiпого сиваня...
Темнi ворота бiля урiзаного в косогiр будинку стояли розчиненi, i
бовванiла в них кругла, сива й напрочуд ласкава бабуся. Спиралася на
цiпок, а на ногах у не┐ були червонi туфлi. Дивилася лагiдно й тепло, бо
той чоловiк, що пiдiймався кам'яною стежкою, був у цьому вечiрньому свiтлi
як король iз забутих казок. Кози мекали, поспiшаючи до то┐ тепло┐ й
затишно┐ постатi - саме про не┐ вони думали, спалюючи в сво┐х очах золотi
iскри заходу, i саме ┐┐ рук сподiвалися, щоб позбутися солодкого тягаря...
Оточили ┐┐ звiдусiль, наче великi бiлi коти, i червонi ┐хнi язики
вискакували водночас з червоних ротiв - лащилися вони до старо┐ i радiли.
Вона, однак, чекала, поки ступить у двiр отой сивий король, котрий вiдстав
i важко боров ядуху, - бiле волосся спадало йому на плечi, а
палиця-стiлець подавалася вперед - спирався вiн на не┐ важко.
- Доброго вечора! - сказав вiн, проходячи у ворота. - Чи у тебе, Марi║,
все тут гаразд?
- Все гаразд, Iване, - озвалася стара. - А в тебе? Вiн зачинив ворота,
i тi з рипiнням вiдрiзали ┐х вiд того кра║виду, що лягав перед очi з гори.
Сонце сидiло вже в недалекому кленi i наче розчiсувало гiлляччям сво║
золоте волосся.
- Я, Марi║, чогось бiльше задихатися став, - сказав тепло сивань i
задивився кудись туди, до горбiв i до захiдного сонця.

6