"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

засмiявся й сам, i ще яскравiше заiскрилися на глиняному обличчi його очi
- блиснули в них сльози.
- Смiйся, смiйся! - озвалася з ганку баба. - Коли вiн шию собi зверне,
не так iще засмi║шся.

4

Володимир став на порозi свого нового мешкання. В потилицю йому дихав
дiд, i вони обдивлялися кiмнату, наче бозна-яке диво побачили.
- Дошки звiдси я заберу, - сказав сторож. - Вчительки тут, поки
директора не було, кладовку зробили. Володимир присвиснув.
- Сарай нiкому було звести, - сказав винувато сторож. - Цi парти я
також заберу.
- Стiл хай лишиться, - сказав Володимир, протискуючись боком у кiмнату.
В кутку стояло старе iржаве лiжко, саме до нього Володимир i добирався.
Боляче нила йому нога, i вiн сiв, полегшено випроставшись.
Сторож потяг дошку, здiйнявши хмару куряви.
- А вещi вашi де, звиняйте? - спитав уже з дошкою на плечi.
- Отут! - Володимир плеснув по речовому мiшку. Старий подивився на
нього вражено.
- Я зараз допоможу, - сказав Володимир.
- Аз ногою у вас що? - спитав дiд, тягнучи до себе вже другу дошку.
- Нема в мене ноги.
- Значиться, на протезi? - Старий поклав дошку на плече й озирнувся. -
А хоч ковдра у вас ║?
- Ковдра зi мною, - засмiявся Володимир, плескаючи по кинутiй на лiжко
шинелi.
Встав, але зарiзко, i йому заболiло. Одне вiкно було завiшене чорним
папером, а друге так закiптюжилося, що кра║вид за ним пливав у сiрому
туманi. Володимир скинув гачка i торсанув раму. Затрiщала струхлявiла
обклейка, чути стало, як десь у дворi дiд кинув дошку i вона ляско
плеснула. У вiкно повiяло духом землi й недалеко┐ рiчки. В хатi навпроти
зарипiли дверi, i в прочiлi виросла висока постать. Жiнка була така худа,
що вiн аж зажмурився.
- Ви б посидiли, - сказав вiд порога Степан. - Я вже сам справлюся... З
далеко┐, мабуть, дороги?
- З далеко┐, - обiзвався Володимир i вiдiйшов од вiкна, бо та висока й
худа з неймовiрною цiкавiстю задивилася на нього.
- Давайте повиносимо парти! - сказав вiн старому. Вони витягли парту;
жiнка за цей час встигла вийти з двору й рушила через вулицю. Ступила в
хвiртку, i очi ┐┐ запалали гнiвом.
- Що це за перетрубацiя, Степане? - спитала таким тоном, що вони нараз
спинилися, як хлопчаки, i винувато опустили руки.
- Та це, Олександре Панасiвно, те║-то... директор, - сказав Степан
сумирно i втер з чола пiт.
Жiнка спинила на Володимировi погляд, i вiн змушений був подивитися на
каштан, безсилий витримати той блискучий потiк.
- Вiн, Олександре Панасiвно, й документа менi показав, - запобiгливо
сказав Степан. - Я хотiв був до вас зайти, та пiшли-от квартирю
дивитися...