"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

побачила вона на вступi до дверей iншу постать, велику й рiдну; вiд нього
пахло столярним кле║м та палiтурою; вона почала розумiти, що з'║дну║ цих
двох не подiбних, але однаково рiдних чоловiкiв: була це та ж таки
мелодiя, яку поспiвували вони, працюючи, бо й працювали в однаковому
ритмi. Не було в свiтi кращо┐ меблi, нiж та, що ┐┐ робив Олександрин
батько, i не було в свiтi кращого взуття, нiж те, що шив його Микола.
Жiнка розплющила очi: велика тиша стояла навколо. Подумалося ┐й
мимохiть, що всi цi роки, якi нещодавно минули: вiйськовi машини, люди в
чужих одностроях i з чужою мовою, пострiли й вибухи, ру┐ни - все це щось
несу-свiтсько дике, снище велике i страшне. Чи ж можна його струснути iз
себе, прокинувшись, та й чи заспiва║ колись у великих спрацьованих руках
оця балалайка, зроблена самiтником у засмальцьованому пiджаку i з
блискучими, трохи несамовитими очима? Вона вiдчула в цю тиху нiч душi
речей, принаймнi тих, що ┐х торкалися його руки. Великi сльози з'явилися
на ┐┐ очах, i ║диний, хто побачив цi сльози, був мiсяць. Ударив по них
жовтими, як павутина, тонкими списиками i перетворив ┐х у дiаманти. Вони
покотились у нiч, збираючи на себе космiчний пил, бiльшали й бiльшали,
притягували малi метеорити й космiчнi тiла. Це ┐х побачив, озирнувшись,
самотнiй мандрiвник, який усе ще йшов по синiй дорозi, засипанiй зорями:
два новi космiчнi тiла тужавiли в нього на очах, i рух, який вони почали,
це й було первiсне "щось", яке росло й кiльчилося в порожнечi. Нi Микола,
нi Олександра не усвiдомлювали цi║┐ гри первнiв, хотiли тiльки наладнати
помiж себе хай блiдi, але реальнi струни зв'язку. Це потрiбно було, щоб
програти на тих струнах мелодiю, яка з'║днувала ┐хнi душi, адже з того
по║днання й виросла ┐хня спiлка, завдяки якiй вони з'явили на свiт ще
п'ятеро народжених у любовi.

12

Отож i вiн, i вона повернулись у ту давно зниклу з лиця землi кiмнату
(на початку вiйни у Сонин дiм упала бомба, сховавши пiд ру┐нами веселуху
Соню, ┐┐ дiтей та матiр) i спробували вiдбудувати ┐┐. Повернули ту меблю,
яку тепер не часто зустрiнеш - оте лiжко з матрацом i горою подушок, з
дерев'яними бильцями, прикрашеними пальмовим листям, шафу з точеними
придибашками i важкий комод, оту силу плетива, вишивок та мережива,
килимки на пiдлозi i стiльцi, на яких вони сидiли, смiшкуючи бiля великого
столу на грубезних рiзьблених ногах. Соня була в синьому платтi, свiтле ┐┐
волосся мило кучерявилося, вуста червонiли вiд помади, i коли вона
поцiлувала на програш одного iз хлопцiв, вiдбила на його щоцi червоне
сердечко. Хлопець не стирав те сердечко, доки тяглася вечiрка, вiн iз
шкури лiз, щоб заробити сердечко й на другу щоку, i Соня великодушно його
вiдбила. Це й вирiшило ┐хню долю, бо тi сердечка всоталися хлопцевi в
шкiру й попливли додатковими червоними тiльцями через капiляри й артерi┐
до вен, закружляли по тiлу, оббiгши вiд голови до п'ят, тодi схитнулись у
грудях i перейшли через серце. Воно ж випило ┐хнiй хмiль i пустило гуляти
далi по тiлi, i з усiх людей, що були тодi на вечiрцi, тiльки Соня
зчудувалася на те диво. Мимохiть схопилася за губи, щоб перевiрити, чи
лишилося там хоч трохи помади, вуста ┐┐ були такi гарячi, що вона аж
пальцi попекла. Олександра також здогадалася, до чого тут iдеться,
зрештою, вона випередила подругу, на превелике ┐┐ зчудування вийшовши