"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

замiж ранiше за не┐, але на те була воля доль ┐хнiх.
Микола вiдразу побачив ту дiвчину в кутку, спершу вона не здалася йому
гарна - висока й чорнява, на позiр сухувата i строга, була вона не так
учасником забави, як ┐┐ свiдком. Зирнув удруге на не┐, i вона здалася йому
симпатичнiшою. Вiдтак прозвучав ┐┐ голос, а ще за мить побачив вiн ┐┐
руку, якою трималася за спинку стiльця. Обливало ту руку свiтло, i шкiра
м'яко, матово сяяла. Оце свiтло найбiльше i вразило Миколу, за мить вiн
вiдчув, що, дивлячись на те сховане у сутiнку лице, вiн почина║
непоко┐тися. В ньому не заговорила бурхливо кров, як це бува║ при любовi з
першого погляду, навпаки, стишувався вiн й умиротворювався. Дiвчина
помiтила його погляди i почала потроху нервувати. Заворушилася, прибрала
руку, поправила на колiнах сукню, намагалася не дивитися на Миколу i в тi
такi несподiванi волошковi очi; вiн же не мiг не дивитися на не┐ вже
захоплено, зовсiм забувши, що кiлька хвилин тому вона здалася йому не дуже
й гарною. Мир отiняв його, начебто ┐хн║ та║мне спiлкування вже стало
голосом плотi, начебто двi душi, якi досi не знали спокою, влагiднились -
з'║днали вони таку спiлку, яка iсну║ в планети та супутника. Два тiла
обертаються спершу хаотично, спершу цiлий свiт хаотичний: вибухи й
виверження, неспокiй i перетворення - це перший ступiнь до свiтово┐
гармонi┐. Вона з'явля║ться пiзнiше, коли замiсть вибухiв та вивержень
приходить тиша й мир...
"Любов - це i ║ рух до спокою, - подумав старий козопас Iван Шевчук,
коли дружина оповiла йому iсторiю про Миколу й Олександру, - тi, що
руйнують, не знають любовi - це дiти темряви й ночi. Не стопчи даремно
квiтки, - без патетики думав вiн, сидячи на верандi, - не зрiж без потреби
дерева, не вбий звiра, тобi недогiдного, анi комахи. Хай пташка летить
собi в небi - без не┐ воно порожн║ й глухе, хай вуж повзе собi по травi, а
ящiрка грi║ боки на каменi. Не заважай плодитися й множитися великому
живому свiтовi, бо не тво║му розумовi збагнути велику машину рiвноваги!"
Перед ним поволi вмирало небо. Дивився на нього, виструнчившись у
лозовому крiслi, густе його волосся срiбно свiтилося, а на поважному
обличчi лежали гарячi тiнi лiтнього вечора...
...Микола не думав i не зважував. Вiн встав i пiдiйшов до Олександри, i
це був ключовий момент у ┐хнiх стосунках. Ота не дуже гарна на iншi очi
дiвчина стала для нього найближчою й найвродливiшою - вмикнуто було те, що
безпохибно дi║ в усi часи й епохи. Нiхто з них нiчого не робив, щоб
викликати до себе iнтерес: вiн не хотiв i не мiг стати згеро┐женим пiвнем,
а вона не захотiла вчитися звичайного дiвочого кривляння. Все вiдбулося
просто i швидко, i, коли вiн сiв бiля не┐ i сказав перше слово, - це було
потрiбне слово, яке стало вузлом, що зав'язу║ться захльостом i назавжди.
Нi вiн, нi вона не пам'ятали його опiсля, хоч саме ним йому вдалося
звоювати ┐┐ серце: обо║ пам'ятали тiльки, що ┐хнi серця застукотiли влад i
обом ┐м заклало водночас дихання. Замкнулися там, у кутку, у прозору
капсулу, i вiдтодi нiхто вже не бачив ┐х на жоднiй вечiрцi.

13

Вийшли з того дому, якому судилося через десять рокiв загинути разом з
його веселою господинею: у бурi, яка прокотилася над землею, зникнуть
майже всi учасники тi║┐ добропам'ятно┐ вечiрки, лишиться тiльки