"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Галинi руки топились по лiктi в бiлiй пiнi, i вона мимохiдь подумала,
що кiлька рокiв тому прала ще в дiдiвський спосiб, мочачи бiлизну в
розчинi попелу. Коло не┐ рiс великий каштан, а в ногах валялося кiлька
┐жачкастих плодiв. Над головою стелилося небо, яке вона найбiльше любила,
- купчастi хмари iз бiлими химеруватими головами, а мiж них такий щедрий
розлив, що тiло саме вiд себе налива║ться юною бадьорiстю. Руки ┐┐ звично
ходили в пiнi й терли об дошку-терку; на порозi сидiла, скоцюрбившись,
баба - дивилася майже безтямним поглядом i ворушила вустами. Помiчала
онуку серед двору, й поступово лагiднiв та осмислювався ┐┐ погляд, була
Галя в ясно-синьому платтi, а коли оберталася до старо┐, свiтила усмiшкою:
молоде ┐┐ обличчя сяяло.
- Погiдний випав сьогоднi день, - сказала стара. - Набридли цi дощi!
Галя розпрямилася бiля балi┐, вiдчуваючи, як солодко ни║ в не┐ спина, i
задивилася туди, де звивалася в глибокiй долинi рiчка. Там стелився
засипаний рiдкими деревами узвiз i стовбичило, як завше, кiлька парочок.
Притислися плечем до плеча й дивилися на далекi прирiчковi кра║види; там
нижче корячкувате завмер пiдбитий ще у вiйну танк, i по ньому, як мурашва,
лазили дiти. Трохи далi витяглась, обведена щербатим парканом, школа, а на
подвiр'┐ стояло дво║ чоловiкiв.
- Куди це задивилася? - сумирно спитала вiд порога стара.
- Степан iз кимсь бiля школи.
- Пити хочеться, - сказала стара. - Чи б не подала ти менi, Галюню,
води?
Вiдвела погляд вiд того щоденного кра║виду, щось зазвучало в нiй:
мелодiя якась призабута чи жаль. Пiдiйшла до старо┐, i та посунулася, щоб
пропустити ┐┐.
- Таке маю враження, - сказала баба, - наче тепер i не лiто...
Пила воду маленькими ковтками, раз у раз прикладаючи кварту до рота, й
дивилася невiдривне в далечiнь, начебто й справдi бачила там тiнi осенi.
Хлопець рипнув хвiрткою i несмiливо став на стежцi.
- Я ластiвку ледве не зловив, - сказав вiн. - Гарна така була ластiвка!
Кварта в руках у старо┐ затремтiла. Галя вже прала, i пiна знову
пiднялася ┐й до лiктiв.
- Чу║ш, мамо! - сказав уже смiливiше хлопець. - Я ледве ту ластiвку не
зловив! Гарна була ластiвка.
Баба вiдтрутила од себе кварту, i кiлька крапель упало ┐й на кофту.
Галя повернулася до сина i згукнула вражено: хлопець був з голови до нiг
вимазаний у глину.
- Де це ти так убрався?!
- Я ж тобi кажу: ластiвку ловив.
- Ну, i де ж та ластiвка?
- Полетiла, мамо. Але я теж полетiв...
Стояв на стежцi весь глиняний, розвiв глинянi руки, i з глиняно┐ голови
поблискували тiльки очi. Глиняним пальцем утер носа i хотiв поправити
глиняного чуба.
Галя пирснула, бо несила ┐й було дивитися на цього глиняного чоловiчка.
Затулилася рукою, вкритою бiлою пiною, i хлопцевi стало любо на не┐
дивитися. Була така гарна й молода пiд тим сонцем! Зрадiв, що мати така
невимiрне гарна, а ще бiльше, що покарання вдасться уникнути. Через те