"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вiльна, i Микола продiвся в не┐. Застрибав i побiг, попереду мчало якесь
чорне тiло, злiтало разом iз ним у повiтря i знову торкалося землi.
Повискував на стовпi блок, довкола юрмилися парочки, яким набридло мiряти
туди-сюди але┐, захват ожив на мить у Миколинiм серцi. Мчав по колу вслiд
за чорною спиною якогось джигуна, парочки-роззявляки витрiшкувались на них
i пересмiювалися - ┐хнi обличчя зливалися в одну свiтлу стрiчку. Вiн мчав
i вiдчував, що чим далi бiжить, тим бiльший неспокiй посiда║ його, адже
нiяк не може наздогнати джигуна в темному, його ж не може наздогнати iнший
джигун i так може тягтися бозна-скiльки. Важко йому бути отаким летючим
тiлом, i духу йому вже не ста║, а довкола крутиться свiтла стрiчка, в яку
повтикано безлiч блискучих зiрок.
Вiн звiльнився з петлi i зирнув на гойдалки, де моталися, позатикавши
мiж колiна плаття, дiвчата з ┐хньо┐ фабрики. Запосмiхалися до нього, i вiн
помахав ┐м на привiтання; знав уже добре - мiж ними нема тi║┐, що ┐┐ мав
пiзнати вiдразу. Сiв на березi коло-кам'яно┐ кладки, з яко┐ повиростали
вербовi гiлки, i задивився через тi гiлки, як промениться й гра║ рiчка.
Бiля жiночих купалень виднiлося у водi три голiвки з високо заколеним
волоссям. Вiн наче наблизив силою зору тi голiвки до себе: одна була
бiлява, друга чорнява, а третя зовсiм руда.
Тодi вiн i почув гру гiтари. Хтось рвав струни зовсiм неподалець за
кущами, i ця музика чудово пасувала до цього вечора, що тримав ще на небi
сонце, але було воно вже зi смаком осенi. Музика пасувала до срiбного
блискоту хвильок i до тих голiвок - чутливих, чудових поплавцiв.
Пасувала до гомону голосiв i шелесту листя зусiбiч. Той, що грав, тонко
вiдчував i теплий смуток захiдного сонця, i настрiй надумiру подовжених
свiтлотiней на стежках. Була це проста i водночас особлива музика; Микола
не стримався, звiвся й рушив ┐й назустрiч.
На березi сидiв вiдомий на все мiсто Коля Бовдя, схилив голову до
iнструмента i нiжно торкався пучками струн. Друга рука обiймала гриф,
пальцi натискали на струни i вiдпускали - гiтара плакала у вечiр, наче
жива.
Микола присiв коло Бовдi навпочiпки, той тiльки повiв у його бiк очима,
але грати не перестав. Здавалося, все заслухалося: замовк шелест листя i
перестали перегукуватися купальницi серед рiчки. Обличчя в Бовдi було
смутне, i струни пiд його пальцями були смутнi не менш. Микола, слухаючи
цю музику, раптом зрозумiв, що його неприкаянiсть - щось мале й дочасне,
що iсну║ навколо широкий та великий свiт i що свiт цей повен сонця й
пишно┐ зеленi. В ньому ║ i цей настрiй, який виповiда║ зараз гiтара, i вiн
кладеться в унiсон до тих поодиноких жовтих листкiв, якi вже свiтяться на
кущах по той бiк рiчки.
- Хто це тобi зробив такий iнструмент, Колю? - спитав Микола.
- Не хто ж, як Райко, - вiдказав Бовдя, не припиняючи гри.
- Ну, Райко, той може. А зараз вiн бере роботу?
- Бере, - вiдгукнувся Бовдя. - Теперечки замовляти в нього саме раз!
- А то ж чому. Колю?
- Без копiйки вiн сидить, - озвався Бовдя, i гiтара його задзенькала
веселiше.
I чи вiд того, що змiнила вона тембр, сколихнулися серед рiчки три
голiвки з високо пiдколеним волоссям, засмiялися безтурботно й попливли до
будочок купалень.