"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

жовте, купалось у далеких деревах, наче в зеленiй купелi. Неподалець
заграла музика, мимовiльно згадала Олександра батька - цiлий день вiн
сьогоднi спiвав. Водночас грiло ┐┐ незбагненне ояснення, якого дiзнають
дiвчата, згадуючи женихiв, вiдчулося ┐й, що ось-ось хтось прийде до не┐,
незнайомий i владний, вiдчинить ┐┐ серце й забере. Небо над головою було
оранжеве, помережане блакитними смужками, - це по║днання кольорiв також
хвилювало ┐┐. Привидiлися якiсь пильнi волошковi очi, одне в одному кра┐
неба, а друге в другому. Збоку вона побачила ще одне видиво: чоловiка з
бiлою бородою. Виставив руку й тримав у нiй велику оранжеву книгу.
- Глянь, який дiд! - показала вона Стефi на ту химерну хмару.
- Хiба це дiд? - протягла зневажливо Стефа. - Це на хату скида║ться...
- Сама ти хата! - засмiялася Олександра. - Диви, i книжку чита║...
- Книжку? Це скорiше на гусака схоже... пй перехотiлося змагатись iз
Стефою, бо небо почало раптом змiнювати барви. Сонце зайшло, зник дiд,
став i справдi схожий на хату, зникла й книжка, стала й справдi тепер
схожа на гусака; тонко-тонко забринiла ясно-голуба смужка мiж червоно┐ та
зелено┐ хмар. Олександра раптом забоялася чогось невiдомого в собi. Стало
страшно стояти отак вiч-на-вiч iз небом, вiдчула-бо всiм нутром особливу,
ледь вловиму музику. "Щось ма║ невзабарi статися", - мимохiть подумала.
Маленьке, прозоре щастя пойняло ┐┐, i вона не захотiла губити його.
Забажалося ┐й повернутися додому, зачинитись у свiтлицi й вiдчути власнi
сльози на подушцi. Але змушена була йти з цим веселим гуртом, бо як вона
┐м пояснить усе. Повернулася через те до захекано┐ Стефи i засмiялася:
- Глянь на ту Соньку! Наче моторчика вона собi приробила до п'ят...
Стефа засмiялась i собi, а Олександра, дивлячись на велике розсмiяне
обличчя подруги, ще раз пересвiдчилася, що прочуття ┐┐ справжнi.

9

Микола тим часом не знаходив собi мiсця. Вдень було легше, бо
вiддавався роботi. Здавалося, тут вiдбувався процес навза║м: передавав
шкiрi свою збентегу, а шкiра вiддавала йому свiй запах. Хто вдихав його,
вiдчував привiлля степу, шелест трави й квiтiв, запах широких, облитих
сонцем лугiв, смак незвичайно дiбраного вина чи меду. Водночас i сила, яка
вiдходила вiд нього, була п'янка, i це найбiльше вiдчували тi, в кого
серце - чутливо наладнана мембрана, готова вiдбити найменше коливання.
кдиний, хто не усвiдомлював цi║┐ сили, був вiн сам, але й вiн знав, що
його руки, якi чаклують над шкiрою, мають особливу здатнiсть - йшла вона
звiдти, вiд тих сонячних, запашних лугiв, вщерть засипаних некошеною
травою й квiтами. Тримав це почуття на сподi серця i, може, тому вiдчував
такий погiдний настрiй.
Гiрше було, коли його руки переставали працювати. Темна хвиля заливала
тодi груди, i вiн знову минав рiдний завулок, а повертав на порожнi довгi
вулицi. Йшов i начебто вiд себе тiкав.
Сьогоднi вiн пiшов на острiв серед Тетерева, заплатив iнвалiдовi, що
сидiв у будочцi, й перейшов кладку. Вiд жiночих купалень долинав смiх, по
алеях гуляли парочки: чоловiки йшли, звiвши голови, а дiвчата зорили
набiк. Кле┐лися одне до одного плечима - чоловiча рука пiд дiвочим лiктем,
а ноги й землi не торкалися - пливли i пливли.
Бiля гiгантiв бiгали, злiтаючи в повiтря, хлопцi, одна петля була