"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

болить...
- Ой! - вигукнула Соня, схопившись рукою за вуста. До чогось вона
додумалася чи здогадалася, обвела поглядом хлопцiв та дiвчат i вразилася:
з кутка свiтилися такi синi й палкi очi, що тут годi було помилитися.
- Ну, ясно! - протягла вона багатозначно й усмiхнулася. - А зна║те що,
- вона та║мниче роззирнулася й розбишакувато струснула стриженим волоссям.
- Я тут щось придумала-Кинулась до етажерки, де стояли альбоми з
фотокартками, кухарська книга польською мовою i порцеляновi цяцьки,
витягла складений надво║ листок, на якому було намальоване широке
усмiхнене сонячне обличчя. Вусiбiч вiд нього тяглися променi, i по тих
променях було розсипано ряди цифр.
- Оце оракул, - сказала вона. - Гадатимемо!
Вони скупчилися довкруг стола, восьмеро чи й десятеро голiв, Олександра
стала так, щоб не бути близько до того чудного хлопця, котрий дивився на
не┐, вийшло ще гiрше, бо опинилися вони лице в лице - Олександра знову
вiдчула, як обпiка║ ┐┐ той волошковий погляд.
Соня кинула на нiс оракуловi зернину, зернина пiдстрибнула й упала на
одну iз цифр. Соня прочитала гадання, i регiт струснув кiмнату,
найголоснiше смiялася сама Соня. Тодi по черзi кидали всi вони, i всi так
само смiялися, остерiгалися кидати тiльки Олександра й Микола, були вони
зайнятi чимось iншим. Химернi нитки простягалися вiд нього до не┐, i
Олександра вiдчувала, що ┐┐ обплуту║ тими нитками, що ста║ вона зовсiм
безвiльна i мимовiльно шле до нього нитки сво┐ i що вони незвичайно мiж
собою сплiтаються. Не мала сили опертися тим чарам, так само й вiн; хоч
роздiляв ┐х стiл, вiдчував вiн тихе тепло вiд цi║┐ дiвчини, щось душне й
гаряче вливалося йому в серце, хвилювало й пекло; вона ж не могла не
вiдповiдати на його погук. Таки пахло вiд нього шкiрою, та й весь вiн був
жорсткий та сильний, i нитки його були наче дратва. Олександра вже зовсiм
тратила вiд того голову, непоко┐лася й турбувалася, вже хотiла, щоб
кiнчалася ця вечiрка i щоб, нарештi, випала ┐й змога побiгти додому й
охолодити по дорозi надмiру розпашiлi щоки.
- Шуро, Шуро! - гукнула Соня. - Ти що, Шуро, оглухла? - Вона скинула
очима на подругу, стало ┐й зовсiм прикро: Соня лукаво, по-змовницькому, до
не┐ всмiхалася. - Твоя черга, - сказала категорично й тицьнула в руки
зернину.
Тодi зависла над столом дивовижна тиша. Така тиша, що стало чути, як
зата║но дише десяток людей. Олександра не дивилася нi на кого, висока й
чорнява, струнка й розпашiла, вона раптом набралася смiливостi. Очi
навколо не┐, за винятком Миколиних, чекали нового жарту, нового приводу
для смiху. Олександра зажмурилася й прикусила губу. Тодi виступив з гурту,
рятуючи ┐┐, Микола:
- Давайте я!
Але Олександра вже кинула. Зернина пiдстрибнула й накрила цифру.
- Двадцять два! - видихнули хлопцi й дiвчата. Соня перевернула листка й
пирснула.
- Нi! - сказала вона. - Цього я вам не прочитаю.
Тодi до не┐ простяглеся десяток рук, щоб вихопити листок. Але вона була
моторнiша, сховала листка за спину i сказала безапеляцiйно:
- Шурка моя подруга, i смiятися з того, що сказав ┐й оракул, не можна!