"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

бачив у тiй гладiнi вiдбитi тiнi, обличчя, простягнутi руки i знесенi чи
скорченi ноги. Бачив замерзлi очi, розтуленi вуста й блискучi зуби.
Впiзнавав знехотя всi тi обличчя, його вуста ледь-ледь ворушилися,
проказуючи ймення за йменням. Часом вони повторювалися, тi ймення, так
само, як обличчя й очi. Найчастiше бачив обличчя Шурине - вiдчував у тому
тлумi перш за все ┐┐. Загуслi шматки часу лежали обiч його синьо┐ дороги -
все минуле, повз яке вiн ма║ зараз пройти, перш нiж дiстанеться до
прозоро┐, густо залито┐ перламутровим свiтлом кулi. Вона вабила його, як
вабить залiзо магнiт, - невагомо плив по сво┐й дорозi, вже наперед
вiдчуваючи щастя з'║днання iз тим перламутром. Свiтло його душi, подумав
вiн, вже прагне туди, але вiн ще повинен перейти цю дорогу i ма║ ще не раз
озирнутися. Тож ступав приповiльнено, й озирався, й бачив дiм iз прозорими
стiнами, за якими святкують сiмейне свято iстоти, в яких залишив сво║
тiло. Вони майже вiдчужилися вiд нього, але не може дивитися на них
байдужно. Iшов вiн i йшов. Озирався й тамував бiль. Поруч ступала
пишноволоса жiнка - Туга його, а з другого боку - Сум, ще один його син.
Того сина послала до нього iз землi ота висока й не-помiрно худа жiнка, на
оцi яко┐ замерз ясний кришталик сльози, i, може, саме через те так часто й
безнадiйно вiн озирався.

2

Олександра озирнулася до темного вiкна i зустрiлася очима iз тим,
котрий став прозорий, наче дим; задивилися вони, як дивилися, коли
зустрiлись уперше. Тодi прийшла вона до подруги, де зiбралися на вечiрку
хлопцi й дiвчата; всi тримали картки з надрукованими питаннями до флiрту;
один загадував, а другий вiдгукувався; саме в той момент i побачила вона
його очi. Широкоплечий хлопець iз зачесаним набiк чубом i з плямкою
вусикiв пiд носом, широкогубий i широколиций, дивився на не┐ й дивився, i
┐й стало дивно, що очi в нього темно-синi, - мали б бути чорнi чи зеленi.
Але були вони таки синi, цвiли, як двi волошки, i ┐й незвiдь вiд чого
запаморочливо стислося серце.
- Слухайте, слухайте! - заплескала в долонi Соня, хазяйка квартири. -
Починаймо з садiвника. "Я садiвником родився, не на жарт я розiзлився, усi
квiти надо┐ли, окрiм маку..."
- Ти мак, мак! - закричали дiвчата до Олександри, i вона стала й
справдi червона наче мак. Потрiбно було ┐й вигукнути оте завчене: "Ой!", i
вона згукнула, ледь-ледь розтуляючи вуста. На цi вуста й замилувався
Микола, який так само сидiв у кутку й дивився.
- Що з тобою? - спитала Соня.
- Влюбилася! - шепнула Олександра, i ┐й стало так млосно, що захотiлося
покинути цю веселу компанiю й повернутися додому, де так при║мно й тепло
пахне свiжою сосною, де сто┐ть у сво┐й майстернi батько й теше, теше й
теше рубанком, а з-пiд його рук вилiтають яскравi, жовтi, запашнi стружки.
- У кого? - вигукнула Соня, i Олександра злякано кинула поглядом у
куток. Той, у кутку, не мав назвиська, а може, вона забула його; той, у
кутку, не мiг бути квiткою, бо пахнув вiн шкiрою, i це було чути навiть
сюди. З червоно┐ Олександра стала зовсiм блiда, бо не хотiла зараз грати в
цю гру, хiба можна в таке грати, коли на тебе так пильно зорять чи┐сь очi?
- Я не хочу грати в цю гру, - сказала Олександра. - Голова в мене