"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Звiдси, з гори, видно було вулицю. Володимир побачив, як повертаються
нею додому дiти Олександри Панасiвни. Спереду йшов пiдстарший син,
засунувши пiд пахви по хлiбинi з паперовою смужкою, ззаду супроводжувало
його дво║ дiвчаток, кожна тримала по буханцю. Пiдстарший вiдламував вiд
хлiбини маленькi шматочки i кидав ┐х до рота, а дiвчата йшли за ним i,
певне, поспiвували - Похитувалися в ходi. I хоч були вони далеко,
Володимир пiзнав мелодiю, що ┐┐ плели там на вулицi два тоненькi голоси:
була то та ж таки пiсня, що ┐┐ висвистував Хлопець. Можливо, рознiс ту
пiсню по околицi вiтер, заранжував ┐┐ в хмарах, спустив додолу i вклав до
вуха старшiй дочцi Олександри Панасiвни. Старша навчила сестру меншу, а ┐х
пiдслухало ще кiлька дiвчаток з вулицi. Володимир знав, що вiдсьогоднi
пiсня ця почала свою мандрiвку по землi - диво буде тiльки в тому, що
завтра Хлопець спуститься з гори i почу║ свою пiсню в чужих устах.
Можливо, вiн почу║ ┐┐ вперше iз вуст старшо┐ дочки Олександри Панасiвни,
i, хто зна, може, вiн уперше подивиться на ту дочку химерним хлоп'ячим
поглядом, ясно здивувавшись iз не┐...
Володимир пiдiйшов до мiцних дубових ворiт i побачив там незвично┐
форми калатало. Весело постукав у дошки й почув, як заспiвали в глибинi
дверi. Повна сива жiнка, вже майже бабуся, вийшла на ганок i подивилася в
його бiк, приклавши до лоба долоню дашком.
- Вам кого? - спитала вона голосно.
- Я до вас, Марi║ Якiвно! - так само голосно вiдповiв, не перестаючи
подумки наспiвувати Хлопцеву мелодiю, Володимир. - Будь ласка, Марi║
Якiвно, вiдчинiть!

20

Вони сидiли в садку, i над ними тихо лопотiло листя. Лiтали метелики,
обпадаючи квiти, як бджоли, i пили з них солодкий нектар. Трiпотiли
крильцями, i чи через тi метелики, а чи вiд тихого лепету листя, здалося
Володимировi, що повiтря навкруги перламутрове.
Перед ним сидiла сива жiнка i розповiдала йому про школу, вiн попивав
iз велико┐ бiло┐ фiлiжанки козине молоко й думав, що за цi два днi, якi
прожив на околицi, зовсiм оновився. Думав, що все пережите схоже на сон,
зараз уростав у iнше життя i набирався спокою, яким дише на цiй околицi
кожна бадилина. Думав i про сво║ сходження на гору, i про ту неймовiрну
зустрiч: в цьому садку так солодко про те згадувалося! Дивився на дерева i
стежив, як спалахують та гаснуть (хмари пливли по небi, затуляючи часом
сонце) свiтлотiнi пiд ногами. Жiнка, яка розповiдала всiлякi iсторi┐ зi
шкiльного життя, нагадувала йому першу його вчительку, i вiн подумав, що
ста║ пiдлеглим ще й цi║┐ жiнки. Стало зовсiм добре вiд таких думок, тож
дозволив собi ще раз згадати про диво, що сталося з ним на горi. Було б
йому неймовiрно боляче прокинутися зараз й усвiдомити, що все те йому
наснилося, - вiн ще й досi серед сосон у польовому шпиталi i вола║ вiд
болю, який шмату║ тiло. Бачить засипане зорями небо, i пливе звiдти голубе
трепетне сяйво. Ота й ота зоря, дума║ вiн, i ║ очi красунi з будинку на
горi. Йде вона з невидимого в сутiнку горба, спуска║ться, як мiсяць, коли
йому досить висiти в небi; Володимир раптом подумав, що той сивоволосий
козопас iз шляхетним обличчям мусить бути зв'язаний з цим обiйстям, де
зараз сидить, як i з домом на горi. Адже недаремно, подумалося йому, двiр