"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Галя вже трохи й сердилася на себе, все-таки перед нею офiцiйна особа.
Що б сказали про не┐ Марiя Якiвна i Олександра Панасiвна? Що б сказала ота
вулиця, що тече сюди до горбiв вiд мiста, i та поки що порожня школа? Що
скаже про не┐ й бабуся, яка й досi сидить там, на ганку?
Вiдвернулася од Володимира i несамохiть зирнула й на ганок. Але старо┐
там не було. Сидiв тiльки на приступцi великий чорний метелик, який легко
помахував, тремтячи на вiтрi, крильми. Галя зовсiм сполошилася, адже стара
без ┐┐ допомоги не ходила. Занепоко║ння й розкаяння плеснуло в Галину
душу, i вона вже остаточно забула про Володимира i тi нитки, якi так
несподiвано почали помiж ними плестися. Скочила на ганок, зiгнавши
метелика, вдарила долонями дверi i розпалено влетiла в кiмнату. Вiд вiкон
полилися на не┐ двi iскристi сонячнi стяги, i вона на мент ослiпла.
- Ти тут, бабцю? - тихенько гукнула вона. Стара була тут. Сидiла в
крiслi з виточеними на спинцi людськими голiвками, i це була вже зовсiм
iнша жiнка. Тепла й сива, м'яка й задумана. Звела на онуку очi, i та
вразилася, якi гарнi вони були.
- Бабцю! - вигукнула Галя знову. - Ти встала i пiшла сама?
Стара дивилася на не┐ з легким прижмурцем.
- Це до мене прийшов новий наш директор, - несмiло виправдалася Галя.
- До мене свого часу теж приходив такий директор, - мовила стара i
раптом захлюпала безпричинним смiхом, впираючись пiдборiддям у темне
мереживо кофтини.

19

Володимир тим часом iшов через горб. Звернув на стежку, що бiгла
навскоси, так легше було для ноги. Цi║ю стежкою пiдiймався йому назустрiч
Хлопець. Тягнув бiдончик з молоком i посвистував, склавши губи дудочкою.
Володимировi було так легко на серцi, що захотiлося пiдхопити цей посвист.
- Застали маму? - спитав Хлопець, обриваючи свист. - А я вiд Марi┐
Якiвни.
- Менi теж треба до Марi┐ Якiвни, - сказав Володимир.
- То ходiть цi║ю стежкою. А що це у вас з ногою, з вiйни?
- З вiйни, - всмiхнувся Володимир.
- Ви часом не танкiст? - спитав Хлопець i подивився в долину, де стояв
пiдбитий танк.
- Нi, я з пiхоти, - вiдповiв Володимир.
- Пiхота - це не так цiкаво, - сказав Хлопець. - Я б пiшов у льотчики
чи танкiсти.
- Всi хлопцi хочуть у льотчики чи танкiсти.
- Ну, то я теж, як усi! - озвався Хлопець i, склавши дудочкою губи,
засвистiв.
- Де це ти навчився тако┐ пiснi? - спитав Володимир, пiдхоплюючи
посвист.
- Це не пiсня, а мелодiя, - сказав Хлопець. - I вигадав я ┐┐ сам...
Понiс свiй посвист туди, угору, де стояв той загадковий дiм, i
Володимировi нiчого не лишалося, як засвистiти й собi й рушити у бiк
зворотний. Грiло йому серце новонабуте тепло, а на вустах лежала та
усмiшка, яку вiн перейняв вiд нагiрно┐ принцеси. "Я виставився там не
молодцем, - весело подумав вiн, - але, зда║ться, це не мало значення!"