"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

розбрелися навсiбiч. Вiн встав i слухав тонкий бiль, який спалахнув йому в
грудях. Дивився на жовтяки на кущах, павучок висiв у повiтрi й ворушив
лапками; дивився на косо зрiзану кудласту хмару над горбами, бачив пiд
ногами траву, що все ще пила з землi сiк, - там, нижче, його око уздрiло
сiрi i свiтло-жовтi брили глини.
Вiн покинув палицю-стiлець i раптом пiшов по схилу вгору. Iшов i важко
дихав, спинився, щоб перевести подих, але знову йшов.
В полi на нього повiяло густим насто║м трав i серпневим сонцем, Iван
побачив, що саме поле вкрите стернею, голе вже й порожн║. Побачив вiн i
чорногуза, що самотньо простував через те поле i насвистував пiсеньку.
Впiзнав ту мелодiю: тiльки-но слухав ┐┐ бiля свого серця. Вiддаля темнiла
Псищанська церква, оточена га║м, в га┐ тому густо було натикано хрестiв.
Чорногуз зупинився серед поля, змахнув крильми i застиг у льотi, начебто
хтось його заморозив. Хтось заморозив на стежцi мiж стернi чоловiка на
велосипедi i бабу з коробкою за плечима. Хтось заморозив вiтер i дерева,
якi похилилися на один бiк, але не рухалися. Iван пiдiйшов до вже
зарослого окопу: прилетiв раптом до того окопу i впав на одну з квiток
лахматий джмiль. Iван прислухався до мелодi┐, що видавав той джмiль, -
була то та сама пiсня, що спiвав ┐┐ чорногуз.
Кози не побачили свого попасича, хоч його палиця-стiлець i стояла на
мiсцi, замекали вони й зiбралися докупи. Кiлька павукiв почiпляло
павутиння до козиних рогiв, i коли Iван подивився на них згори, побачив,
що позамерзали й кози. Руки в нього затремтiли, бо уздрiв вiн i павукiв,
що снували навколо його кiз срiбну мережу. Iван засунув руку пiд сорочку i
стис те мiсце, де мало бути серце.
Грала на тонкiй павутинi повiльну й прегарну пiсню осiнь. Була вже не
за горами, iшла вже на землю й посилала перед собою провiсникiв. Тодi
вперше за життя стало страшно Iвановi. Стояв вiн серед поля, а бачив
завиту кучерявими крученими паничами веранду i грубий зошит у шкiрянiй
оправi, в якому були списанi ще не всi сторiнки.

18

Володимир покинув те дворисько на горi, покинув ясно-синю жiнку, але
забрав iз собою немало ┐┐ синяви та й краси, що так щиро свiтилася до
нього. Iшов не озираючись, був-бо виповнений по вiнця i начебто
захмелiлий.
Галя також не дивилася йому вслiд, хай iде собi цей незнайомець. Вiн
схвилював ┐┐, але вони тiльки мимовiльнi колеги по роботi. Хтозна-чому
схотiла раптом забути його, бо це, що напливло на не┐ нагально, все-таки
руйнувало ┐┐ спокiй. Прагла бути холодною й непроникною, хоч вся була
просякнута веселою й чудовою музикою.
Нi, вiн таки озирнувся до не┐, вона навiщось усмiхнулася, i хоч була
мiж ними чимала вiдстань, Володимир розцвiв до не┐ таким же усмiхом.
Тримались якусь мить, забувши про цiлий свiт. Вона злякалася сво║┐
смiливостi, а водночас i втiшилася - стояв перед нею чоловiк, котрий не
застережу║ться перед ┐┐ красою. Двi рожевi пiдкiвки з'явилися на ┐┐ щоках,
а очi побiльшали. Вуста розтулилися, i Володимировi здалося, що вiн легко
мiг би загубити на цiй горi голову. Отак би й пiшов звiдси - вершник без
голови i без коня, степом для нього був би цей зарослий полином горб.