"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

почне натискати на нього, як на мiх. Чекатимуть, щоб засопiв, запарував
той самовар i скип'ятив для них воду. Пiсля того Олександра Панасiвна
добуде фруктовий чай, розiмне його i вiджене дiтей, якi захочуть з'┐сти
той чай i так. Поставить на самовар порцеляновий чайник, трiснутий з
одного боку, а чайник накри║ полотнянкою. Вiдтак сидiтимуть вони, всi
шестеро, захоплено поблискуючи очима, адже на кожного чекатиме по грудочцi
цукру: дехто спершу з'┐сть той цукор, а тодi вип'║ чай, а дехто той цукор
схова║ до кишенi. Питиме солодкий чай тiльки iменинниця, бо заколотить
його ┐й мати, докинувши й свою грудочку, вiд того два рожевi рум'янцi
зацвiтуть на ┐┐ щоках - буде та iменинниця сьогоднi щаслива.
I вiдчуються щасливими вони всi, пiзнають-бо свою ║днiсть, адже колись
були вони злитi тiльки в два начала, i те, що роздiлилися вони отак,
тiльки химерна випадковiсть. В хатi буде затишно, всi стануть ситi, а
iменинниця розглядатиме дарунки: нову ма║чку вiд матерi, малюнок вiд
старшого брата, три голубинi я║чка вiд брата пiдстаршого, що ┐х вiн видер
ще на початку лiта, бант вiд старшо┐ сестри i малу скляну кульку вiд
сестри пiдстаршо┐.
Можливо, шумiтиме тодi за вiкном дощ, плескотiтиме вiн i хлюпотiтиме;
можливо, обливатиме щедро шибки, i, може, притулиться до однi║┐ з тих
шибок прозоре обличчя - тiнь якась стане за вiкном у хлюпотi й хлепкотi;
низька, окоренкувата, майже чотирикутна якась тiнь плакатиме разом iз
дощем, бо приблукала вона сюди, пройшовши тисячу кiлометрiв. I обернеться
на хвилю до того вiкна стривожена мати цих дiтей, тодi зустрiнуться вони
очима й пiзнають одне одного: де б то ┐м не пiзнати, коли так довго були
одним тiлом, та й дiти цi - плiд ┐хньо┐ з'║днаностi. Вiн помалу
вiдступатиме й вiдступатиме в глибину зеленого сутiнку, дощ шумiтиме й
плескотiтиме, а вiн дивитиметься сумно, i зелений сутiнок навколо
несподiвано оясниться, - це помiтить тiльки один чоловiк з цi║┐ околицi -
старий, сивий козопас. Вiн бачитиме, стоячи на горi, i ту тiнь-чоловiка,
що вiдступа║ од вiкон, щоб знову пройти тисячу кiлометрiв i знову
впоко┐тися, вiн бачитиме й п'ятеро дiтей, що зiбралися довкола самовара
бiля високо┐ й худо┐ сво║┐ матерi; вiн пiзна║ дивне свiтло в материних
очах i знайде назву для нього. "Любов", - подума║ вiн, i усмiшку, яка
розквiтне на його вустах, коли сидiтиме вiн на верандi, не побачить у
цьому зеленому сутiнку нiхто.

17

Сидiв на розкладному стiльцi-палицi i був такий непорушний, що з
сусiднього куща спустився безбоязно на невидимий, бозна-коли протягнутий
павутинку-мiсток, невеликий срiбний павук. Пiшов, перебираючи ногами, а що
павутини не було видно, здавалося, йде вiн по повiтрi. Iван звiв голову:
на тому кущi, звiдки йшов павук, вже зажовтiло декiлька листкiв. Павук
помандрував уже до iншого куща, i тiльки ступив вiн на першого листка,
вiдразу пожовтiв i той. Павук скотивсь iз жовтого листка i завис у повiтрi
мiж другим кущем i третiм. Так вiн i мандрував сьогоднi цiлий день, i
позасвiчував на кущах перше жовте листя. I хоч стояли ще гарячi днi, хоч
цвiркуни ще кричали-заливалися, хоч дзвонив, розсипаючи срiбло,
жайворонок, Iван вiдчув, що той павучок проклав дорогу i до його серця.
Забринiла десь поруч тонка павутина, старий озирнувся навдокiл - кози його