"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

його потуги й нишком пiдсмiю║ться. Червона барва знову залила Володимировi
обличчя, бо йому таки довелося схопитися рукою за кущ полину, щоб
пiдтягтись по крутосхилi. "Лицарi, котрi штурмували льодяну гору, -
подумав вiн, - тим i падали, що не могли лiзти рачки". Вiн все частiше й
частiше хапався руками за бур'ян, з червоного обличчя йому густо котився
пiт.
Галi, яка й справдi стежила за тим чудним сходженням, здалося, що той
чоловiк iде пританцьовуючи. Ще не минув ┐┐ ранковий настрiй i не покинула
┐┐ серця голуба богиня. Щось лякало Галю увесь ранок i збуджувало, i ось
сто┐ть вона i здивовано стежить за тим чудним верхолазом. Жалiла його й
дивувалася, i стало ┐й на серцi дивовижно тривожно. "Отi бабинi
розповiдi!" - думала несамохiть i озирнулася на стару, яка сидiла на ганку
й дрiмала. Чи то Галин погляд, чи, може, сильнiше дмухнув вiтерець - стара
збудилася й побачила, що внучка ┐┐ принишкла бiля паркана. В ┐┐ мозку
просвiтлiло голубе озерце, й побачила вона, як робила защораз, ту ж таки
картину: вона сама припала до паркана i дивиться, як пiдiйма║ться до ┐┐
обiйстя чоловiк у свiтлому костюмi i з хвацькими вусами. Стару схвилювало
це видiння, вона напружилася й потяглася у бiк онуки.
- Когось вигляда║ш? - спитала хвилюючись. Галя аж здригнулася на цей
голос.
- Та якийсь чоловiк до нас пiдiйма║ться, - сказала. - I так чудно вiн
пiдiйма║ться.
- Що за чоловiк? - гостро спитала стара i аж руки зцiпила.
- Не знаю, бабцю, - зовсiм кволо обiзвалася Галя. - Вперше його бачу...
Знову тенькнуло в грудях у старо┐ i замло┐ло.
- То, може, це вiн, Галю?
- Хто вiн?
- Ну, той, що ма║ до тебе прийти!
- Оце почнеш вигадувати! - розсердилася Галя. - Може, вiн за дiлом
якимсь...
- Сюди за дiлом чоловiки не приходять, - озвалася спроквола стара. -
Скiльки себе пам'ятаю...
- Як почнеш щось вигадувати, бабцю!
Але стара вже по-справжньому хвилювалася. Сама не знала, що з нею
дi║ться, так не хвилювалася бозна-вiдколи. Може, через це стукнула
спересердя палицею i зашипiла обурено:
- Ти мене брехухою не роби! Коли не хочеш його прийняти, сховайся, я
сама його вiдшию... Кажу тобi: так було завжди в цьому домi i так воно
буде!..
Галя повернулася до не┐ здивовано: стара аж палала. Була там, на ганку,
як на сценi, тягла до внучки палицю й тремтiла. На мить вони зустрiлися
очима - стара й молода: молода свiтилася чаром i споко║м, а стара
позеленiла. В Галi здригнулося серце, на мить повiрила в бабину казку, i
тривога пiдступила ┐й пiд серце.
- Слухай, бабцю... - сказала, але стара вже зiв'яла на ганковi, як
квiтка. Плечi спустилися, а очi погасли. Ледь-ледь дихала, руки ┐┐ звисли,
а палиця з гуркотом випала з руки. Зелене обличчя старо┐ заклякло, i
тiльки на денцях ┐┐ очей зажеврiло голубе озерце, яке вiдбило хтозна-яку
далеку картину: проситься до ┐хньо┐ господи чоловiк в ошатному костюмi,
йому стало спечно, i вiн хоче напитись у них води...